Воїн - з пером у руках,лірик- з букетом конвалій

 На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала .

150 років тому, 25 лютого 1871 року у метричній книзі Новоград – Волинської Преображенської церкви з’явився запис про народження Лариси Петрівни Косач – Лесі Українки. Мати – відома українська письменниця Олена Пчілка, батько - Петро Антонович Косач, людина прогресивних поглядів. Тут, на Звягельській землі, вона вперше побачила життя, сонце, почула рідне слово. Тут в її душі вперше народилося ще не назване тоді почуття любові до свого народу, безмежної любові до батьківщини. Звідси Леся пішла у широкий світ життя. І як же треба було долі жорстоко познущатися з Лесі,щоб приректи її на тридцятилітню війну зі страшною хворобою — туберкульозом,який вразив її на порі одинадцятої весни, і поступово руйнуючи організм, привів до тяжких операцій та нелюдських страждань

Леся Українка ввела в українську мову такі слова, як «напровесні» та «промінь». А Олена Пчілка, мати Лесі, дала життя слову «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися також «переможець», «палкий» та інші слова.

Вже 5-річною дівчинкою Леся почала писати драматичні твори, а у 9 – написала свій перший вірш «Надія». За переказами, дівчинка написала його під старим ясеном біля в’їзної вежі замку Любарта у Луцьку, який нині іменують Лесиним.

До 5 класу Леся навчалася вдома, за програмою матері. Незважаючи на дивовижні здібності (а дівчинка навчилася читати у 4 роки та легко опановувала іноземні мови), мати вважала доньку відсталою. У 10-річному віці після операції з видалення вражених хворобою кісток, її обидві руки та одну ногу зафіксували у гіпс. Вільною залишалася лише одна нога, пальцями ступні якої вона навчилася грати на фортепіано. Зараз її рояль знаходиться у музеї села Колодяжне.

Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом. У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови. Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка». Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Вона пише оповідання "Така її доля", "Святий вечір", "Весняні співи" , "Метелик" та ін., які публікуються в журналах "Зоря", "Дзвінок". Одночасно молода письменниця займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу і енергії. Першою ластівкою був переклад оповідань М. Гоголя "Пропаща грамота" та "Зачароване місце", який здійснила Леся разом з братом Михайлом (виданий 1885р. у Львові). Та найбільш уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне. У 1893 р. у Львові з'явилась українською мовою "Книга пісень" німецького поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки. Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандрівки в теплі краї, у "добровільне вигнання". Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного моря викликала багато вражень, які вилились в ліричному циклі "Подорож до моря". А далі була Болгарія з дуже дорогою для неї зустріччю з Михайлом Драгомановим, який там жив як політичний емігрант. Далі Крим і його поетичний резонанс "Кримські спогади" та "Кримські відгуки", "Іфігенія в Тавріді". Пізніше Італія, Єгипет У 26-ть вона познайомилася з другом по хворобливому нещастю – Сергієм Мержинським, який давно боровся із затяжними сухотами. Її болі в кістках і нирках та його тяжкий стан поєднали молодих людей у спільному горі: Леся попри свої потреби доглядала хворого. Сергій помер у дівчини на руках, після чого вона до самої смерті не знімала траурної одежі, незважаючи на офіційне подальше заміжжя. І хоча Леся була біля його смертного ложа, Мержинський не кохав її. У свій останній день при пам’яті він попросив Лесю записати прощальний лист до іншої жінки, що насправді була в його серці усе життя.

 Велике горе спіткало Лесю Українку. У березні 1901р. помер Сергій Мержинський, людина, для якої вона "почала нову мрію життя, вмерла і воскресла".

Уста говорять: "він навіки згинув!"

А серце каже: «ні, він не покинув!»,-

так починається одна з поезій, присвячених Мержинському. Його образ оживає у віршах «Завжди терновий вінець», «Порвалася нескінчена розмова», «Квіток, квіток, як можна більше квітів...» та в багатьох інших. Тим часом слова поетеси ширились по Україні. У статі «Леся Українка» І. Франко ставить її творчість поруч з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини». У 1899р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії», письменниця активно друкується в журналах «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову збірку. «Відгуки», яка вийшла у Чернівцях 1902р.

До найвизначніших творів Лесі Українки належать драми «Камінний господар» і «Лісова пісня». Традиційна тема світової літератури знайшла в драматичній поемі «Камінний господар» (1912) цілком оригінальне трактування образу Дон-Жуана. Жіночність героя і чоловіча постава Донни Анни континує класичну традицію зміни ролей, яка призводить до символічної смерті Дон-Жуана. «Лісова пісня» (1911) — вершина творчості Лесі Українки. У ній показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб'язковою буденщиною.

 

Свого часу Іван Франко зробив висновок,що “… Леся Українка — трохи чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну ”. Все життя поетеса була борцем,бійцем,воїном,що начертав на своєму щиті слова ” умру — не здамся” і проголосила серед стогонів і зойків різного роду нитиків “Contra Spem Spero!”

 Гетьте, думи, ви,хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

На честь Лесі Українки названо астероїд №2616.

Зараз в Україні не залишилось жодного нащадка Лесі Українки. У Швейцарії проживає Роберто Гааб – внучатий племінник, онук Лесиної сестри Оксани Косач-Шимановської, а в США мешкає Ольга Лютон-Петрова – онука Лесиної сестри Ізидори Косач-Борисової.

За спогадами Лесиної сестри Ісидори Косач-Борисової, в останні роки життя очі Українки стали надзвичайно блакитними. Всі дивувалися, адже вони були наче неземними. На жаль, фото того часу чорно-білі, тож не можемо у цьому пересвідчитись.

Смерть наздогнала українську поетесу в місті Сурамі в Грузії 19 липня 1913. Їй було 42 роки. Лесю Українку поховали на Байковому кладовищі в Києві.

Вогонь пісень Лесі Українки палає уже понад століття. Це незгасимий вогонь таланту, справжнього, від Бога. Донька Прометея, як назвали її люди, несла їм вогонь своїх поезій, цю іскру Божу за життя і несе зараз, устами нашими, її потомків. Хто ж така ця безсмертна жінка з Волині – Леся Українка?

- Окраса і гордість української нації, одна з

основоположників нової української літератури.

- Геніальна поетеса і драматург.

- Талановитий прозаїк і перекладач.

- Учений літературознавець і фольклорист-етнограф.

- Публіцист, педагог,видавець,журналіст,поліглот(знала до 10 мов),громадський діяч.

- Просто жінка, котра багато страждала,уміла кохати і хотіла бути потрібною.

Як лунає дзвінко:

Леся Українка!

Гордість і наснага

Рідної землі.

Мужня ніжна жінка,

Диво - українка,

Чарівна троянда

В золотій імлі...

 

 

Ти велична і проста

Ти стара і вічно нова.

Ти могутня, рідна мово!

Мово – пісня колискова

Мово – матері уста.

Іван Багряний 

21 лютого в усьому світі відзначають Міжнародний день рідної мови. Рідна мова – це мова дитинства, мова найпершого досвіду пізнання світу, основа перших взаємовідносин у суспільстві.

Історія цього свята сягає  21 лютого 1952 року, коли студенти-демонстранти у Східному Пакистані (Бангладеші) були розстріляні за те, що вимагали визнати бенгальську мову однією з державних мов країни. На той час у країні офіційною була визнана мова урду, якою послугувалися лише 3% населення.

За пропозицією Бангладешу ЮНЕСКО проголосило 21 лютого 2000 року першим Міжнародним днем рідної мови, пам’ятаючи про трагічні події. Відтоді свято відзначають щорічно.

В Україні це свято відзначають з 2002 року, коли для зміцнення державотворчої функції української мови та сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин України було видане розпорядження «Про відзначення Міжнародного дня рідної мови». У цей день прийнято проводити конкурси на написання віршів або прозових творів у навчальних закладах, а також влаштовувати літературні вечори, творчі фестивалі тощо.

Рідна мова є важливим елементом культурної та національної свідомості людини. У мові накопичуються досвід попередніх поколінь, історія народу, культура, традиції, інтелектуальний та духовний розвиток етносу. Рішенням про впровадження Дня рідної мови ЮНЕСКО прагне підтримувати мову як ознаку культурної приналежності особи, а також це є важливим кроком до визнання необхідності захистити різноманіття культур та зберігати повагу до мови як показника культури.

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову.

Пильно й ненастанно

Політь бур'ян.

Чистіша від сльози

Вона хай буде.

Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Максим Рильський 

 

«Небесна Сотня!То найвищий гарт,

то символ правди,совісті,свободи».

АНГЕЛИ МАЙДАНУ

Горить свіча і пам’яті сльоза

додолу з неї краплями стікає.

Земля ридає, плачуть небеса –

Майдан героїв з почестю ховає.

Їх взяв Господь, щоб ангелом в раю

В його садах довічно проживати.

Вони завжди залишаться в строю,

Про них народ пісні буде співати.

Небесна сотня білих журавлів,

Душа яких летить під небесами.

20 лютого Україна вшановує Героїв Революції Гідності. Цей пам'ятний день встановлено Указом Президента України 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

Три страшні дні з 18 до 20 лютого 2014 року залишаться у пам'яті українців назавжди. Це були найтрагічніші дні Революції гідності, коли від куль снайперів у центрі столиці загинули більше сотні людей. Тими днями протистояння у центрі Києва досягло свого апогею, а саме 20 лютого 2014 року загинуло найбільше активістів Євромайдану. Герої Небесної Сотні...Це звичайні люди, які загинули у Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Гинули за честь, за волю, за право бути народом, за країну, в якій не страшно жити і народжувати дітей.

Ніколи не висохнуть сльози матерів, які втратили своїх Героїв. Оплакує Героїв Небесної сотні весь український народ…

   Героїв Небесної Сотні пам’ятаймо про них, знайомих і не знайомих; вони виконали свій обов’язок перед народом і країною. Час, коли кращі люди нашої країни жертвують своїм життям і здоров’ям заради нас. Героїв були дуже молодими людьми, які мали досягнення у своєму особистому, духовному, науковому, освітньому розвитку.

Пам’ять про Героїв повинна бути не тільки в жалобах і монументах, а викликати бажання творити і змінювати себе і країну.

Рік Революції Гідності та російсько-української війни на сході країни стали переломними історичними подіями. Події на Майдані та на Східному фронті проявили вражаючу незламність, патріотизм та хоробрість українських захисників, які ціною свого здоров’я і життя боронять від агресора незалежність та цілісність нашої країни.

   Ми Єдина країна! Ми всі прагнемо одного – миру, спокою, міцної і квітучої держави та чистого неба над головою.

  Хай палають свічки пам’яті загиблих героїв Небесної Сотні у наших серцях. Ушануємо хвилиною мовчання всіх, хто поклав життя за долю, за волю, за незалежність і свободу нашої з вами єдиної України! Герої не вмирають, поки живе пам’ять про них!

  Із метою вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні у подвір’ївському філіалі організовано виставку-пам'ять «Небесна Сотня!То найвищий гарт,то символ правди,

совісті,свободи».Ніхто із вас вмирати не хотів,

Хай вічна пам’ять лишиться за вами.

Сьогодні туга душу розпина,

Багато з вас в коханні не признались.

Надворі скоро втішиться весна.

Чому ж її ви, хлопці, не діждались?

Горить свіча і пам’яті сльоза

додолу з неї краплями стікає.

Земля ридає, плачуть небеса –

Героїв Україна пам’ятає.

 

 

Афганістан - ти край війни і крові, 

тих молодих завзятих юнаків, 

в котрих у грудях полум'я любові, 

горить допоки дух їх не дотлів.

Афганістан - проклятий ти батьками, 

всіх тих синів, котрих ти вербував. 

Бо їх серця скривавлені ножами, 

у кожну мить, як воїн помирав.

Афганістан - твоя війна це сльози, 

братів, сестер і ледь живих батьків, 

жахлива спека і страшні морози, 

навіки в пам'яті відважних юнаків.

Пройшли роки, війну ж ту не забути, 

бо кожен воїн, що вернувсь живим 

згадає тих кого не повернути 

бо й вірний друг там згинув молодим.

Минають дні, ідуть роки.

Життя  листки перегортає.

А  біль Афгану – навіки,

В душі чомусь не замовкає.

Афганістан… Це далека мусульманська країна, але уже 30 років у нашій свідомості ця країна асоціюється з болем втрат, людським лихом, справжнім пеклом, до якого потрапили наші земляки, юнаки, яким ледь-ледь виповнилось двадцять років. По-різному зараз оцінюють події тих років. Різне бачення афганської війни, її наказів і військових операцій тими, хто їх виконував. Для нас це взагалі події, які відбувалися в іншій державі, але учасниками яких були наші батьки, родичі, земляки. І тому для них і для нас Афган - страшна пам’ять, страшної війни, уроки якої мають бути засвоєні нашою молоддю і політиками, щоб ніколи не повторюватися.
 Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать i досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти своїх чоловіків i батьків. Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни i пам’ятати, що серед нас живуть люди, які стали учасниками тих воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом, подвигом.

15 лютого ми відзначаємо  день виводу радянських військ з Афганістану. Але ця війна назавжди з болем відгукуватиметься в серці нашого народу. 
     Усі вони любили життя, любили своїх батьків, своє місто, село. Були вірними друзями, жили щасливо і мріяли про майбутнє. Та не всім судилося повернутися до рідних домівок.
       У нашому селі є також воїни – інтернаціоналісти, живі свідки тих жахливих подій: Мунтян Володимир Миколайович, Паскар Дмитро Миколайовмч, Чернявський Василь Семенович, Гудима Юрій Степанович, Дімітрович Федір. Їм випало щастя вижити і повернутися до рідної домівки. На жаль, на сьогоднішній день серед нас немає в живих Шведкого Віктора Павловича. Нехай земля йому буде пухом. А живі, щоб жили в мирі та злагоді.     

Шановні ветерани-інтернаціоналісти. Прийміть найкращі побажання у зв’язку з  річницею закінчення бойових дій в Афганістані. Щастя, здоров’я, успіхів у всіх ваших справах!

 

«Кохання- найсильніше з усіх пристрастей, бо одночасно заволодіває  головою,серцем і тілом.»
                                                                           Ф.Вольтер
 «Любов виникає з любові, коли хочу щоб мене любили,я сам першим люблю»
                                                                           Г. Сковорода

Кохання – одвічна тема поезії,музики,живопису,сенс повноцінного людського.14 лютого ми святкуємо одне з найулюбленіших свят усіх закоханих-День святого Валентина. У цей день хочеться сказати комусь найкращі у світі слова,зізнатися у коханні. Про любов написано багато: це десятки, сотні тисяч рядків, продиктованих сильними і глибокими роздумами. Та про любов написано і мало,мало тому,що кохання невичерпне, як саме життя.Напевно, ви добре знаєте, що існує багато легенд щодо походження цього свята. Згідно з однією, святий Валентин був священником, який таємно вінчав закоханих і за це був страчений римською владою 14 лютого 270 року. Кажуть, що перед смертю він встиг передати листа дочці тюремника із написом „Від Валентина”.
Інші легенди стверджують, що Валентинів день взагалі немає нічого спільного із життям святого. За часів Римської імперії існувала традиція: щороку 14 лютого, напередодні свята Люперцалії, юнаки писали на шматочках паперу жіночі імена і вкидали ці папірці у велику скриню. Потім юнаки наосліп діставали папірці. Дівчина, чиє ім’я випадало хлопцеві, ставала його супутницею на фестивалі Люперцалії. Свято це присвячувалося богині шлюбу Юноні та Панові – богу живої природи. А от у середньовіччі вважали, що саме 14 лютого птахи обирають собі пару. Але не будемо сперечатися, яка легенда ближча до істини, адже це не суттєво. Свято Валентина люблять за те, що воно возвеличує найпрекрасніше почуття – кохання.
 

Запрошуємо вас познайомитися з книжковою виставкою  »Незбагненна сила кохання» присвяченою цьому святу. Адже кохання! Це почуття подарувало нам велику кількість пісень, балад, поем, трагедій, а також імен: Беатріче, Лаура, Тетяна Ларіна, Шагане. Ми не знали б їх ніколи, якби не чудові вірші, створені на їх честьКохання – це не тільки почуття людяності й шляхетності. Воно має в собі дуже велику силу. Кохайте і будьте коханими!
 Любов – не кара, але й не гра.
Вона не квітка, що зів’яне швидко.
Любов – це дар. І Бог сам вибира,
Хто заслужив оце пізнати диво.
Мудрець повідав істину людині:
«Кохання й миле серце – річ одна,
Як душі мудрі з розумом єдині,
Отак і їх ніщо не роз’єдна»

 

Свого покликання не зрадив

(До 120-річчя від дня народження В.П. Підмогильного)

Підмогильний Валер'ян Петро́вич (2 лютого 1901, с. Писарівка, тепер Дніпропетровська область (за іншими даними с. Чаплі під Катеринославом) — 3 листопада 1937, Сандармох, Карелія) — український письменник і перекладач, один з найвизначніших прозаїків українського «розстріляного відродження».

Друкуватися почав ще з школи під псевдонімом Лорд Лістер. У шкільному журналі він публікував свої пригодницькі оповідання. 1917 року було написане оповідання «Важке питання». 1919 року написав оповідання «Добрий Бог», «Гайдамака», «Пророк», «На селі» та опублікував оповідання «Ваня» та «Старець» у катеринославському збірнику «Січ». До першої збірки Підмогильного, яка була опублікована 1920 року й мала назву «Твори Т. 1», увійшло 9 оповідань: «Старець», «Ваня», «Важке питання», «Пророк», «Гайдамака», «Добрий Бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким».

Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах. 1922 року Валер'ян разом з дружиною переїхав з Ворзеля до Києва. В Києві приєднався до літературної організації «Ланка-Марс», до якої крім Підмогильного, входило чимало талановитих київських літераторів, серед яких: Борис Антоненко-Давидович, Марія Галич, Михайло Івченко, Яків Качура, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник, Дмитро Тась (Могилянський), Борис Тенета, Микола Терещенко, Дмитро Фальківський, Іван Багряний та інші.

1923 року в журналі «Нова Украïна» (Прага), було опубліковано новели Підмогильного з циклу «Повстанці», оповідання «Іван Босий». Цей журнал, що його видавав у Празі Володимир Винниченко, пізніше фігурував у справі Підмогильного як речовий доказ його «контрреволюційноï діяльності». У ЛНВ під псевдонімом було надруковано новелу «Комуніст».

1924 року вийшла друком книжка Підмогильного «Військовий літун», а 1926 року — окреме видання повісті «Третя революція». Разом з Євгеном Плужником у 1926—1927 роках він підготував два видання словника «Фразеологія діловоï мови», працював над сценарієм фільму «Коломба» за романом Проспера Меріме. 1927 року була опублікована збірка оповідань «Проблема хліба» та роман «Таïс» Анатоля Франса у перекладі В. Підмогильного.

1928 року у Харкові виходить друком роман «Місто». Роман було написано в модерністській стилістиці з використанням деяких моделей французького роману XIX століття . У романі «Місто», на відміну від традиційної селянської і соціальної тематики, акцент переноситься на урбаністичну проблематику, порушуються філософські питання буття, аналізується психіка героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами. «Місто» вважається першим урбаністичним романом в українській літературі, з новими героями, проблематикою та манерою оповіді.

1930 року в журналі «Життя й революція» було опубліковано другий, невеликий за обсягом, роман Підмогильного «Невеличка драма». На відміну від роману «Місто» «Невеличка драма» є зразком не лише урбаністичної, а насамперед інтелектуальної прози. Тож Підмогильного разом з Домонтовичем слід вважати зачинателями жанру інтелектуального роману в сучасній українській літературі. Роман цікавий не лише як психологічний зріз життя в радянській системі 1920-х років, критики звернули увагу на яскраво виражені психоаналітичні та екзистенціалістські аспекти цього твору.

Особливе місце у творчій спадщині П. займають переклади творів французької літератури та філософії, зокрема: А.Франса, О. де Бальзака, Гі де Мопассана, П.Ампа, Вольтера, Д.Дідро, А.Доде, П.Меріме, Г.Флобера, К.Гельвеція, В.Гюго, Ж.Дюамеля та ін. Був організатором, редактором і перекладачем багатотомних видань О. де Бальзака (15 т.), А.Франса (25 т.). Письменник ґрунтовно вивчав не лише європ. літературу, а й філософію, зокрема праці К.Гельвеція, І.Канта, Ф. Ніцше, Ж.-Ж.Руссо, Б.Спінози, З.Фрейда, А.Шопенгауера, О.Шпенглера та ін.

8 грудня 1934 П. заарештовано за приналежність до "групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії". Ув'язнення відбував у Соловецькому таборі.

Страчений 1937 в урочищі Сандормох біля м. Медвєж'єгорськ (нині місто Реcпубліки Карелія, РФ) за вироком особливої трійки Управління НКВС Ленінгр. обл.