Подвір'ївська сільська бібліотека

Подвір'ївка

КраїнаКельменці1429

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

село Подвір'ївка

Країна

Україна

Область Чернівецька область

Район/міськрада Кельменецький район

Рада/громада Подвір'ївська сільська рада

Код КОАТУУ 7322088401

Облікова картка Подвір'ївка

Основні дані

Перша згадка 17 червня 1429

Населення 2310

Поштовий індекс 60134

Телефонний код +380 3732

Географічні дані

Географічні координати 48°18′53″ пн. ш. 26°47′38″ сх. д.

Середня висота

над рівнем моря 188 м

Відстань до

обласного центру 87,2 км

Відстань до

районного центру 29,1 км

Найближча залізнична станція Липкани

Відстань до

залізничної станції 3 км

Місцева влада

Адреса ради 60134, с. Подвір'ївка, вул. Центральна, 357а, тел. 2-07-63

Сільський голова Чунтул Олександр Вікторович

Карта

Подвір'ївка

Подві́р'ївка (до 1946 — Кишло-Замжієво) — село на півночі Бессарабії, Кельменецького району Чернівецької області, положене на українсько-румунській етнічній межі, крайня південна точка Кельменецького району.

Розташоване на сході області у долині річки Медвежка, притоки Прута, на південний схід від Чернівців за 29 км від райцентру (автошлях Т 2613 переходить у Р63) та за 3 км від станції Липкани. Населення 2,310 осіб (2001).

У селі діє пункт контролю через державний кордон з Молдовою Подвір'ївка—Липкани.

Село межує із населеними пунктами : Липкани, Гліна, Котяла, Ларга, Медвежа, Зелена, Дрепкауць

Історичні відомості

На території села знайдено рештки поселень кам'яного періоду. На північ від села, на високому березі струмка було знайдено поселення трипільської культури.[1] В античні часи в Бессарабії жили фракійські племена Бєссі. У VI ст. до н. е. на ці терени просуваються скіфи зі сходу. У IV ст. до н. е. до Бессарабії з правого берегу Дунаю переселяються гети. У 292 до н. е. р. гети розбили війська македонського правителя Лісімаха, який намагався скорити землі на північ від Дунаю. У I ст. до н. е. Бессарабія входить до складу військового об'єднання гетського правителя Буребісти, а в наступному столітті — до держави даків Децебала. Після воєн даків з Римом у 106 р. їхню державу долучили до римської провінції Дакія. Римська імперія поглинула мову даків, однак зберегла деякі елементи звичаїв, культури, національного одягу, основною мовою стала латина. Провінція Дакія, як її описує Птолемей (ІІІ. 8), обіймала край між Тисою, Дунаєм, верхнім Дністром і Серетом. Римська окупація Дакії тривала трохи більш як півтора століття. Увесь цей час Дакія залишалася відокремленим передовим укріпленням Римської держави (від провінцїї Панонії її відділяла територія Язигів між Дунаєм і Тисою); втримувати її було дуже важко, і коли в середині III ст. з особливою силою розпочались напади на Римську державу сусідніх народів, Авреліан, для полегшення оборони, відмовився від цієї провінції. Римське і романізоване населення виведено в Тракію і Мезію, Дакію полишено (274). В цей період в межах села ймовірно розташовувався римський форпост, про що свідчать знахідки римських монет та предметів побуту. В IV-VII ст.ст. територія краю входила до Антського союзу, що існував як союз слов'янських племен (антів).

У VIII—XI століттях землі були заселені слов'янами-тиверцями, які поглинули залишки місцевого дако-скіфського населення. Впродовж Х-го — XI-го століть край був у складі Давньоруської держави, у Галицькому князівстві. Після занепаду Київської Русі протягом XII — XIV-го століть край у складі Галицько-Волинської держави. В цей час починає формуватись територіальне утворення — Шипинська земля, що охоплювала територію Північної Буковини. Шипинська земля була пограниччям західної Русі. Південніше була Берладська земля (територія, контрольована Галичем). Зв'язки Шипинської землі з Галицько-Волинської державою були перервані монголо-татарською навалою Золотої Орди. В 1345 р., коли угорські війська здолали татар і вигнали їх з правобережжя Дністра, територія відійшла до Угорщини. Протягом 1340-1365 років на південному прикордонні Шипинської землі зформувалась нова держава — Молдавське князівство. Шипинська земля у складі Молдавського князівства з 1367 року Родове ім'я Шипинська земля витіснене терміном — Буковина. Практично весь час ці землі залишались предметом запеклих суперечок та воєн. В XV–XVI ст. Молдавське князівство остаточно потрапляє під владу Османської імперії, і стає фактично її провінцією.

Заснування села датується саме серединою XIII століття. Вперше у письмових джерелах згадується 17 червня 1429 року в документі господаря Молдови Олександра Доброго. З ХVІ по XVIII ст. Буковина разом із усією Молдавією була підпорядкована туркам. Турецький султан поселив в межиріччі Дунаю и Дністра близько 30 тисяч турецьких та татарських родин для створення противаги козакам з іншого боку Дністра. Турки селилися біля кришталево чистого джерела — чишма (з тюркського — джерело). Такі турецькі джерела збереглися й досі по всій Бесарабії. Від тих часів походить назва села. На території сучасної Подвір'ївки нібито був розташований турецький гарнізон, довкола якого турки оселяли жителів сусідніх сіл, яких вони використовували як робочу силу. Турецьким загоном командував начебто якийсь Замжій. Слово кишло в перекладі з турецької мови означає поселення чи подвір'я. Аналогічного походження назви деяких інших бесарабських сіл (Оселівка — Кишло Неджімове,Удобне — Хан Кишло, Подвірне — Кишло-Салієве.[2] На околицях села збереглися турецькі могильні кургани.

З 1711 року в межах повіту утворюється Хотинська райя. Протягом тривалих проміжків часу край займався та управлявся то польськими, то російськими військами.

Молдавські господарі князі Гіки придбали у турків значну частину земель Кельменеччини в тому числі і Кишло Замжієво. Княжна Катерина Гіка одружилася з Миколою Руссет-Розновано, сином верховного Вестіара (казначея) Молдови Іордакі (Георгія) Росетті – Рознована[en] і отримала маєток, до якого входили Кишло Замжієво та Липкани. Родовий будинок Руссет-Розновано в Липканах зберігся до наших днів. Після російсько-турецької війни Бессарабія була звільнена від османського панування і за Бухарестським мирним договором в 1812 році була приєднана до Росії. Згодом власником стає княгиня Марія Миколаївна Руссет-Розновано(1815, Ясси — 13.03.1899, Неаполь), що була одружена з графом Львом Львоовичем Соллогуб- генерал-майором російської армії, внуком графа Яна (Івана Антоновича) Соллогуба[ru] — генерал-адьютанта польського короля Станіслава Августа, згодом генерал-майора російської армії засновника роду Соллогубових[3]. Саме вона піклувалася помістям Кишла-Замжієво та виділяла кошти на благоустрій та будівництво церкви в селі. Після одруження її доньки Катерини Львівни Соллогуб із генерал — лейтенантом графом Олександром Васильовичем Олсуф'євим[ru] помістя перейшло до Олсуф'євих. Останнім власником села був граф Олсуф'єв Юрій Олександрович[ru] — російський мистецтвознавець та реставратор, репресований та розстріляний в 1938 році.[4]. Його син Михайло Юрієвич Олсуф'єв, в 1923 р. виїхав на Далекий Схід з метою пробратися за кордон. певний час проживав в Кишло Замжієво, яке тоді було під Румунією, помер в Парижі в 1983 р,[5]. а внук — Андрій Михайлович Олсуф'єв, 1939 р.н. — відомий французький художник, архітектор та реставратор.[6]

За даними на 1859 рік у власницькому селі Кишло Замжієво Липканської волості Хотинського повіту Бессарабської губернії, мешкало 796 осіб (378 чоловічої статі та 418 — жіночої), налічувалось 130 дворових господарств, існувала православна церква[7]., — «Відомості про церкву Різдва Богородиці Хотинського повіту села Кишла-Замжієво за 1859 рік»: в 1803 році стараннями прихожан в селі була побудована дерев'яна церква, покрита гонтою, з кам'яною дзвіницею. Богослужіння проводилося на російській та молдавській мовах. При церкві на 1859 рік було 33 десятини землі (орної і для сінокосу). Записано священика Мардарія Тимофійовича Несторовича, дяка Григорія Миколайовича Базилюка і пономаря Івана Стефановича Москаленка. В цьому ж документі записано, що село належить поміщиці графині Марії Миколаївні Сологубовій, яка проживає в м. Санкт-Петербург. Тут же йде мова проте, що всі жителі (чоловіків — 372, жінок — 405) — православні, інших вір немає. В 1861 році згадується священик Ігнатій Миколайович Ватрич. В 1868 році, 22 березня одержано дозвіл на будівництво нової, вже кам'яної церкви. Нова церква була побудована в 1873 році. Згадується священик Іван Миколайович Дочул. Стареньку дерев'яну церкву розібрали і довгий час на місці її престолу стояла капличка, яку десь в 60-х роках уже ХХ століття зруйнували і було відновлено в двохтисячних. За даними 1878 року згадується священик Яків Антонович Струтинський, 1885 року — священик Єлізарій Іларіонович Симашкевич. В 1887 році поміщик граф Олександр Васильвич Олсуф'єв[ru], що проживав в м. Санкт-Петербург назначив управителя Лапацона Захарова з Росії. Станом на 1892 рік в селі проживало 584 чоловіки та 609 жінок. За даними 1895 року згадується вже інший священик — Микола Григорович Мошняга. Населення села — 623 чоловіки та 627 жінок.

Рік Кількість дворів Чоловіків Жінок

1859 93 372 405

1863 96 384 384

1873 102 410 409

1883 124 497 477

1892 147 584 609

1903 233 934 890

Станом на 1886 рік у царачькому (власницьке) селі Кишло Замжієво Липканської волості, мешкало 1213 особи, налічувалось 191 дворове господарство, існувала православна церква[8]

У 1896 при церкві відкрито школу, учителем при якій був священик Микола Мошняга та псаломщик Іван Михайлович; діти вчили Закон Божий, церковний спів, вчилися читати, писати, рахувати. В 1900 році в село приїхав вчитель Ковач Володимир Петрович, який і став першим вчителем у селі. Розпочалося будівництво школи. А в 1902 році організувано хор хлопчиків та дівчаток. В 1917 році закінчила гімназію Діна Ковач, приїхала до брата в село Кишло-Замжієво, де допомагала йому вчити селянських дітей, а після румунської окупації, коли брат відмовився викладати на румунській мові, вона була призначена вчителем чотирикласної школи і вчителювала разом із своїм майбутнім чоловіком директором школи Проновичем Миколою Федоровичем. Вчителями також були брати Миколи Федоровича — Пронович Яків Федорович з дружиною Тамарою та Пронович Данило Федорович з дружиною Марією. В 1940 році, коли прийшла радянська влада, Діна Петрівна була призначена директором школи.

В 1919 році село приєднано до Королівства Румунія. Житель села О. Г. Кормуш — учасник Хотинського повстання 1919 року, пізніше — писар 1-ї кавалерійської бригади Г. І. Котовського, нагороджений орденом Червоного Прапора.[9] У 1939 році у Подвір'ївці відбувся страйк 150 сільських батраків проти орендатора Фіхмана за збільшення зарплати з 30 до 40 леїв у день. Було викликано жандармів, але селяни свого добились.

В 1940 році з ініціативи Басько Євгена було створено підпільну комсомольську організацію. 28 червня 1940 року село було звільнено від румунських окупантів. А Наказом від 4 жовтня 1940 року «Про встановлення кордонів між Українською РСР та Молдавскою РСР» село віднесено до Української РСР з кордонами по межі села.[10] Але після того, як німці пройшли через село, румунська влада повернулася. Під час другої світової війни бойових дій на території села не було, бій відбувся в лісі. Залишилися тіла кількох радянських бійців та німецьких солдат. На території села було поховано двох радянських солдат, але згодом їх останки перевезено до братської могили смт. Кельменці. На фронтах Великої Вітчизняної війни 330 мешканців села брали участь у боях проти фашистів, з них 130 нагороджені орденами та медалями, 195 не повернулися з війни. В березні 1944 року наш край був звільнений від німецько-фашистських загарбників.

Школа — семирічка знову запрацювала в селі з 1944 року. А під час війни в приміщенні школи знаходився лазарет для поранених. Директором школи була Пронович Діна Петрівна.

Половина села в 1946 році об'єдналася в колгосп ім. Молотова. Очолив його фронтовик Іван Сидорович Галяс. Друга половина села створила свій колгосп — «Країна Рад» в 1947 році. Головою став Леонід Андрійович Кормуш. Було дуже важко. Колишній бригадир рільничої бригади Желізний С. І. розповідав, що мали лише 17 пар коней, не вистачало фуражу. Вже у 1948 році з'явився перший трактор. Почали сіяти кукурудзу, цукрові буряки. Засіяли озиминою 40 гектарів. В 1950 році обидва колгоспи об'єдналися в колгосп ім. Мічуріна. Головою став Пантелей Омелянович Погоріловський. Колгосп має 2321 га землі, у тому числі орної — 1835, садів — 127 га, виноградників — 13,8 га. На фермах утримується понад 4 тис. голів худоби. Господарство має 24 трактори, 5 комбайнів, 9 автомашин, 40 електромоторів. Напрям господарства зерно-буряковий з розвинутим м'ясо-молочним тваринництвом. У колгоспі сіють пшеницю, кукурудзу, цукрові буряки. Є тут вальцьовий млин, олійниця, пасіка. За успіхи, досягнуті в розвитку сільського господарства. Збирали по 32-35 ц. зернових з гектара, 35 ц. кукурудзи і 342 ц/га цукрових буряків. У 1971 році колгосп нагороджено орденом «Знак пошани». Голова колгоспу Всеволод Іванович Гедзіра удостоєний звання «Герой соціалістичної праці», а 7 жителів села нагороджено орденом Леніна. Близько 70 колгоспників за сумлінну працю нагороджено орденами імедалями. В Подвір'ївці працюють середня школа, Будинок культури, бібліотека. Є в селі фельдшерсько-акушерський пункт, стоматологічний кабінет, профілакторій, універмаг, 5 магазинів, лазня, молочна кухня, відділення зв'язку.[11] В 50-х роках в селі було проведено перший телефон. Сільська рада, в якій він знаходився, була у будинках жителів. Першим головою сільської ради в 40-х роках став Ніщенко Юхим. В 60-х роках в селі було побудовано кафе, будинок культури. А в 1961 році відкрито 8-річну школу в приміщенні, де зараз знаходиться прикордонна застава. В 1968 році школа стала середньою. У 1969 році побудовано приміщення дитячого садочка. У 70-х роках було побудовано 3 магазини. З 1987 року заасфальтовано 8,1 км дороги в селі. В 1976 році відкрито нову школу, а біля школи — посаджено алея ялинок вчителем — фронтовиком Проновичем Борисом Миколайовичем.

Пам'ятки

Храм Різдва Пресвятої Богородиці — розпочато будівництво в 1868 році, завершено — 1873 році. про стан храму піклувалися пани — графиня Сологубова, що проживала в м. Санкт-Петербург, граф Ульсуф'єв, а також управитель Лапацон Захаров. У 1939 році дяк Кравченко не дав можливості зруйнувати храм та огорожу ризикуючи своїм життям.

Музей історії села та бойової слави

Світлиця пам'яті Раїси Вержак

Населення

У книзі «Бессарабские русины» чітко описується етнічний склад села — «местность населена бессарабскими русинами (малоросами) в которых язык исключительно малорусский»[12]

1859: 796

1886: 1 213

1930: 2 541

1989: 2 479

2007: 2 310

2011: 2 271

Відомі уродженці

В. І. Гедзіра — Герой Соціалістичної Праці, колишній голова колгоспу

Чунтул Віктор Васильович — спеціаліст в області авіаційної медицини, доктор медичних наук, полковник медичної служби,

Лаба Віктор Васильович — кандидат медичних наук, доцент інституту. Головний кардіолог Сумської області.

У 1976 році закінчив Чернівецький державний медичний інститут. У 1977–1981 рр. працював головним лікарем Терешківської дільничної лікарні Сумського району, у 1981–1984 рр. – лікарем-ревматологом Сумської обласної лікарні, 1986–1996 рр. – головним лікарем Сумського обласного кардіологічного диспансеру. Кандидатську дисертацію захистив у 1993 році. З 1996 року – доцент кафедри внутрішньої медицини СумДУ. Має вищу категорію з кардіології. Автор 61 наукової публікації, 1 навчального посібника з грифом МОЗ України та 3 навчальних посібників з грифом МОН України.Юхим Гусар.

Лаба Володимир Іванович — доктор хімічних наук (інститут органічної хімії ім. М. Д. Зелінського,

Бичковський Микола Іванович — кандидат хімічних наук,

Беленчук Віктор Іванович — кандидат ветеринарних наук інституту економіки та планування сільського господарства,

Білоножко В'ячеслав Іванович — інженер проектного інституту по проектуванню та транспортуванню газу, м. Київ,

Круглянко Людмила Миколаївна — головний лікар Добротвірської міської лікарні, лікар вищої категорії,

Задорожняк Тетяна Олександрівна — лікар вищої категорії, районний отоларинголог,

Вержак Раїса Борисівна — методист обласного інституту післядипломної педагогічної освіти,

Паскар Олександр Іванович — начальник обласного управління Державного Казначейства, м. Чернівці,

Гажос Олександр Вікторович — перший заступник голови — начальник Управління міліції ДПА в Хмельницький області. Полковник податкової міліції,

Бабинчук Віктор Борисович — начальник управління агропромислового розвитку Кельменецької РДА,

Крайній Іван Васильович — зав. хірургічним відділенням Кельменецької ЦРЛ,

Круглянко Марія Павлівна — депутат Верховної Ради УРСР 8-9-го скликання.

Бабинчук Андрій Вікторович — чемпіон України з пауерліфтингу. КМС (I.P.F.). Чемпіон Європи з пауерліфтингу (жим лежачи). МСМК (V.P.O.), абсолютний чемпіон кубка Таврики,

Рекун Віктор Володимирович — майстер спорту з пауерліфтингу, багаторазовий рекордсмен області, призер України з пауерліфтингу (I.P.F.),

Чебан Наталія Василівна — майстер спорту з велосипедного спорту, голова товариства «КОЛОС», м. Кіцмань,

Чумак Андрій Миколайович — МСМК з пауерліфтингу, чемпіон світу з пауерліфтингу

Географічна характеристика

Поверхня в основному — лесова полого-хвиляста рівнина, розчленована ярами, балками. Лежить у межах Західно-Української лісостепової фізико — географічної провінції.[13]

Клімат

Клімат помірно континентальний. Середня температура січня — мінус 4,0°С, липня — плюс 19,2°С. Період з температурою понад плюс 10°С становить 165 днів. Кількість опадів близько 550 мм на рік, переважно в теплий період року, максимальна кількість у червні–липні. Висота снігового покриву 17 см. Сніговий покрив нестійкий. Міститься у вологій, помірно теплій агрокліматичній зоні.

Спортивне життя

В селі є власна футбольна команда та секція пауерліфтингу організатором якої у 1998 був майстер спорту з пауерліфтингу Віктор Володимирович Рекун. Він відкрив спортивний зал для силових тренувань. Тоді учень школи Чумак Андрій почав заняття у залі, а сьогодні він є чемпіоном світу з пауерліфтингу, майстром спорту по VPO (PRO). Гордість школи — вчитель математики Бабинчук Андрій Вікторович — тренер-викладач спортивного клубу «Айрон мен» (філіал Бабинської ДЮСШ), рекордсмен Європи з жиму лежачи за версією VPO, багаторазовий призера і чемпіон України з пауерліфтингу (жим лежачи) за версією IPF. Його вихованці є рекордсменами області серед юнаків (Глушко Роман, Чебанік Олександр), а учень 9 класу Глушко Роман — чемпіоном України з пауерліфтингу серед учнів ДЮСШ. В школі діють секція легкої атлетики та баскетболу. Шкільні команди регулярно здобувають призові місця на районних та обласних змаганнях. У 2012 році започатковано проведення турніру з баскетболу в честь вчителя фізичної культури — ветерана педагогічної ниви, колишнього директора школи Кушнірюка О. А.

Соціальна сфера

школа,

дитячий садок,

Народний Дім (будинок культури),

бібліотека,

відділення зв'язку, ощадкаса

прикордонний загін 2195,

амбулаторія сімейної медицини.[14]

Про Церкву Різдва Пресвятої Богородиці (1873 р.) в селі Подвір’ївка.

Згідно історичних оповідань, саме в ХIV – XVII на Україні почали споруджувати церкви, собори. А оскільки село Подвір’ївка належало до Хотинського повіту, то і в нас в цей час спорудили церковицю. Вона була невеличкою, дерев’яною. Найдавнішим документом, який говорить про існування церкви в селі Кишло-Замжієво (тобто, Подвір’ївка), є «Відомості про церкву Різдва Богородиці Хотинського повіту села Кишла-Замжієво за 1859 рік». В ньому можна знайти відомості про те, що церква в селі була побудована в 1803 році стараннями прихожан. Церква – дерев’яна, покрита гонтою, з кам’яною дзвіницею. Престол в церкві – один, на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Церковного начиння і облачення священників – достатньо, а книг – мало. Богослужіння проводилося на російській та молдавській мовах. При церкві на 1859 рік було 33 десятини землі (орної і для сінокосу). На землю заведено документи. Записано священика Мардарія Тимофійовича Несторовича, дяка Григорія Миколайовича Базилюка і пономаря Івана Стефановича Москаленка. Будинки у них свої, дерев’яні, на поміщицькій землі. В цьому ж документі записано, що село належить поміщиці графині Марії Миколаївні Сологубовій, яка проживає в м.Санкт-Петербург. Тут же йде мова проте, що всі жителі (чоловіків – 372, жінок – 405) – православні, інших вір немає. А в 1868 році, 22 березня одержано дозвіл на будівництво нової, вже кам’яної церкви. Нова церква була побудована в 1873 році. Церковного начиння, облачення і книг було достатньо. Згадується вже інший священик – Іван Миколайович Дочул. Стареньку дерев’яну церкву, видно розібрали, і довгий час на місці її престолу стояла капличка, яку десь в 60-х роках уже ХХ століття зруйнували. В 1889 – 1899 рр. за допомогою прихожан, священика і коштів поміщика Олсуф’єва в церкві було проведено ремонт. У лютому 1906 року було одержано дозвіл, підписаний губернатором Бессарабії, на перебудову церкви. Священиком був Олександр Єфимович Проценко. Як згадували старожили, про стан храму піклувалися пани – графиня Сологубова, що проживала в м. Санкт-Петербург, а згодом граф Олсуф’єв. Хазяйнував управитель – Лапацон Захаров. Він особисто наглядав за реставраційними роботами у церкві, виділяв необхідні кошти. Пам’ятають подвір’ївчани, як в 50-х роках горіла церква. На щастя, пожежу погасили, постраждала лише дзвіниця. З того часу кілька разів у церкві робили ремонт.

. Під керівництвом священика отця Іллі (Костенюка) прихожани взялися до роботи. Сьогодні церква має вигляд такий, як колись. Зовнішня і внутрішня краса Божого храму – це вже заслуга отця Іллі (Костенюка) – молодого, енергійного, невтомного священика, який відроджує не тільки будівлю, а й дух віри. Ворота біля церкви вінчають купол та хрест. Оберігають вхід до Божого храму величні ікони Преподобного Іова та Амфілохія Почаївських. А над вівтарем дивиться на прихожан Почаївська ікона Божої Матері.

У селі Подвірївка далеко за селом, поміж широким полями,в урочищі "Зерносклад",або "Шведенький виноград", на місці природного джерела жителями села збудовано капличку та купальню в честь ікони " Спорительниця хлібів". Ікона Божої Матері, іменована «Спорительниця хлібів», написана з благословення старця Введенської Оптиної пустелі ієросхимонаха Амвросія. На цій іконі Божа матір зображена сидячою на хмарах. Її руки розпростерті на благословення. Внизу – вижате поле, а на ньому серед трав і квітів стоять і лежать снопи жита. Старець Амвросій сам вказав день свята – 28 жовтня і назвав образ «Спорительниця хлібів», вказуючи цим, що Пресвята Богородиця – «Помічниця людям у їхніх працях по здобуттю хліба насущного». Для співу акафісту перед святим образом старець склав особливий приспів: «Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою! Подай і нам, недостойним, росу благодаті Твоєї і яви милосердя Твоє!». 28 жовтня 2013 Владика Мелетій та 13 священників освятили це місце. Відтоді щороку освячення води під час церковних свят проходить саме на цьому місці. Молячись, священники і прихожани не тільки нашого села ,а й гості із навколишніх сіл, просять Бога, щоб на цій освяченій землі
Нехай живі пам’ятають , покоління знають

Народ, осяяний
Історичною пам’яттю, -
Нездолений. Ми
Мусимо знати і не
Забувати ціну війни і перемоги.

Війна... Страшне слово. Скільки у ньому болю, злості, крові,

сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей й ненависті. Але водночас це відвага, мужність, героїзм, подвиг і, врешті-решт, перемога! Яке щастя, що та, така вистраждана, вимолена перемога у Другій світовій була за нами, що не задарма мільйони синів України полягли у сиру землю. Вони віддали найцінніше – своє життя. Віддали його за нас, за своїх нащадків, за мирне й чисте небо над головою, за свободу, за Батьківщину! Все далі й далі відходять від нас події Другої світової війни.

Пройшло цілих 75 років з того часу, як замовкли останні постріли гармат й прийшов мир – довгоочікуваний, вистражданий, оплачений найвищою ціною, ціною крові й людських життів. Скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, які втрати понесли учасники Другої світової війни, якою ціною була здобута перемога над фашистською Німеччиною .

У роки війни 440 жителів нашого села пішли на фронт,а 204 з них навіки залишилися на полі бою. З сім’ї Чумака Миколи загинули 5 синів – Іван, Сергій, Микола,Георгій,Дмитро. З сім’ї Бабинчуків загинули четверо синів - Микола, Владя,Дмитро і Олександр. Не забуваймо героїв-воїнів села , які пішли на фронт, і не повернулись в своє рідне село. Їхні тіла прийняла не тільки українська земля. Вони знайшли спочинок і в Польщі, і в Німеччині, і в Росії.

Сплять солдати в степах
Під волошковим небом Європи,
А розквітлому щастю немає ні меж, ні кінця.
Біля Волги й Дніпра заросли чебрецями окопи,
Тільки в шрамах солдатських печаляться наші серця
Д. Луценко

Подвір’ївку звільняла 4-та гвардійська повітряно – десантна дивізія під командуванням генерала Румянцева А.Д. При звільненні села загинули чотири розвідники. На території села було поховано двох радянських солдат , але згодом їх останки перевезено до братської могили смт. Кельменці. При відступі румунських і німецьких військ в кінці села були розстріляні два наших односельчанина –Круглянко Василь та Дерев’янко Микола.Криворчук Олена Іванівна врятувала радянського пораненого солдата(Воліцький Микола Захарович) і переховувала у себе в будинку .Не збереглися місця,але відомо , що в селі поховано кількох німецьких солдат.
236 учасників бойових дій повернулися з доріг війни та відбудовували народне господарство. Нещодавно до рук нам потрапила фотографія де разом зібралися ветерани біля Будинку культури,такі ще гарні ,щасливі.Та з кожним роком їх ставало все менше і менше. В минулому році біля пам’ятника загиблим воїнам-односельчанам вже не було жодного з них.Відійшов у вічність останній ветеран. Та пам’ять про них ми будемо зберігати вічно.
Давним-давно
Одкорчилась війна,
Лишила обеліски та кургани...
Під кулями ворожими сповна
За тишу заплатили ветерани.
В атаку йшли не ради нагород,
Скалічені страждали в медсанбатах...
За право жить завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам.

„Вічна слава солдату – герою і солдатові без нагород, хто загинув хоробро у бою, захищаючи рідний народ”.
Пам’ять... Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас із старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігають колишні фронтовики, і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. А ми, молоде покоління, про їхні бойові подвиги, їхнє воєнне життя можемо сьогодні дізнатися тільки з їхніх розповідей, кінофільмів, творів художньої літератури. Багато, як українських, так і митців слова всього світу присвятили свої твори темі війни. Це Андрій Малишко, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олесь Гончар, Ліна Костенко та багато інших. Роки... Скільки б їх не минуло, не зітруть у народній пам’яті світлі імена тих, хто віддав своє життя за незалежність нашої Вітчизни. Не забуваємо ми воїнів нашого села. Золотими літерами вписані їх прізвища та імена в книзі „Пам’яті”.

І живуть у пам’яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.
Їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
В. Симоненко

У

Урочище «Бартос».

Це  похилий схил,який добре прогрівається сонцем і відокремлює  село від сусідніх молдовських сіл Ларга і Медвежа. У перекладі з молдовської означає діра.Вона так майстерно ховається у природному ландшафті,що побачити «Баротос» можна тільки зблизька.В урочищі настільки багата флора,яка просто вражає своїм різноманіттям
Ця місцевість є природним  ландшафтом ,який поєднує в собі таку багату рослинність  , що на цих клаптиках землі  писалися дисертації і захищалися водночас.Сама природа створила  цей зелений скарб ,допомогла людям його відкрити ,берегти і вчитися  на ньому. Як стверджують вчені –біологи-це одна з найбільших колоній первоцвіту в Україні.Важко  навіть уявити,яким чином »вживається» на цьому невеличкому клаптикові Богом  даної землі така кількість унікальних рослин.

Ранньої весни урочище вкрите первоцвітом: брандушкою звичайною,мати-й-мачухою,пшінкою звичайною,проліскою дволистою           …і вартої тільки їм тільки відцвісти,як на схилах урочища сонячно спалахує горицвіт та адоніс.Тут можна зустріти рябчика шахового і рябчика великого.Пізніше з’являються зарості шавлії лучної,кролиці(ромашки великоквіткової),півників жовтих,цвіте клематіс дикий тощо.Багато з цих квітів записані до Червоної книги .Більше про цю місцевість можуть розповісти наші вчителі – біологи Бойко Валентина Василівна , Жукотанська Людмила Доріодівна, Анюк Оксана Орестівна, провідний фахівецьз екологічної освіти національного природного парку»Хотинський»Бабин Людмила та інші .Поряд з урочищем є ставок ,де водяться різні види риб та дикі качки і майже кожної весни прилітають білі лебеді. Запрошуємо всіх охочих приїхати у Подвір’ївку та відвідати цей унікальний клаптик землі.Повірте тут можна почерпнути снаги до життя і отримати заряд бадьорості на прийдешні роки.

Історія села Подвір'ївка

"В криницях тут водиця найчистіша ,

Тут найдзвінкіша пісня солов'яСело моє , то казка найсвітлішаДитинства світ . Подвір'ївка моя " І. Гафійчук.

На сторінках письмових джерел , село вперше згадується 17 червня 1429 року . Тричі , як свідчать архівні докумнети , перейменовувалось селоз моменту свого заснування. Спочатку тут поселилися турки , і йогоназва бупа Кишло - Замжієво , а згодом місцевість облюбували румунські бояри і перейменували село на Кисилицю Вєкі , і лише в1947 році село офіційно було назване Подвір'ївкою .

З 16 до 18 століття Буковина разом з усією Молдовою була підпорядкована туркам . Проживали вони і на території нашого села .

Було три брати - турки , які володіли землею навколишніх сіл: Наджім , Замжій , Салій . Отже Замжієво - друга складова частина назви села - від імені Замжій . Перша походить вдід турецького - "казарма " ( або кишло - кишлак , або стоянка ). Так називали турецький стан , місце де стояло турецьке військо , розташовувалась адміністрація.

Хати в селі почали будуватись десь 400 років тому . Навколишніми землями володів граф Ульсуф'єв , який з'являвся у селі дуже рідко . Орендатори та управителі змушували працювати батраків за безцінь . По черзі село переходило від татар до румунів , угорців , росіян.

30 березня 1944 року село було звільнено від румунських та німецьких окупантів .

В роки війни 327 жителів сала брали участь у бойових діях , 130 з них були нагороджені орденами і медалями .

В 1946 році створено 2 колгоспи .

В 1950 році проведено в селі перший телефон .

В 60 - х роках побудовано Будинок культури , дитячий садок , кафе , магазини .

У 2006році зусиллями жителів села та влади село газифіковано .

Подвір'ївка багата на своєрідних і неординарних людей . Багато вихідців села отримали державні нагороди , мають наукові звання . Наші односельці з честю захищають нашу країну в зоні АТО.

Історія бібліотеки

Бібліотека .Тиша , Століття .

Історія і тисячі імен.

Тут зібрані думки, ідеї світу ,

разом із мудрістю віків .