Згідно історичних
оповідань, саме в ХIV – XVII на Україні почали споруджувати церкви, собори. А
оскільки село Подвір’ївка належало до Хотинського повіту, то і в нас в цей час
спорудили церковицю. Вона була невеличкою, дерев’яною. Найдавнішим документом,
який говорить про існування церкви в селі Кишло-Замжієво (тобто, Подвір’ївка),
є «Відомості про церкву Різдва Богородиці Хотинського повіту села
Кишла-Замжієво за 1859 рік». В ньому можна знайти відомості про те, що церква в
селі була побудована в 1803 році стараннями прихожан. Церква – дерев’яна,
покрита гонтою, з кам’яною дзвіницею. Престол в церкві – один, на честь Різдва
Пресвятої Богородиці. Церковного начиння і облачення священників – достатньо, а
книг – мало. Богослужіння проводилося на російській та молдавській мовах. При
церкві на 1859 рік було 33 десятини землі (орної і для сінокосу). На землю
заведено документи. Записано священика Мардарія Тимофійовича Несторовича, дяка
Григорія Миколайовича Базилюка і пономаря Івана Стефановича Москаленка. Будинки
у них свої, дерев’яні, на поміщицькій землі. В цьому ж документі записано, що
село належить поміщиці графині Марії Миколаївні Сологубовій, яка проживає в
м.Санкт-Петербург. Тут же йде мова проте, що всі жителі (чоловіків – 372, жінок
– 405) – православні, інших вір немає. А в 1868 році, 22 березня одержано
дозвіл на будівництво нової, вже кам’яної церкви. Нова церква була побудована в
1873 році. Церковного начиння, облачення і книг було достатньо.
Згадується вже інший священик – Іван Миколайович Дочул. Стареньку дерев’яну
церкву, видно розібрали, і довгий час на місці її престолу стояла капличка, яку
десь в 60-х роках уже ХХ століття зруйнували. В 1889 – 1899 рр. за допомогою
прихожан, священика і коштів поміщика Олсуф’єва в церкві було проведено ремонт.
У лютому 1906 року було одержано дозвіл, підписаний губернатором Бессарабії, на
перебудову церкви. Священиком був Олександр Єфимович Проценко. Як згадували
старожили, про стан храму піклувалися пани – графиня Сологубова, що проживала в
м. Санкт-Петербург, а згодом граф Олсуф’єв. Хазяйнував управитель – Лапацон
Захаров. Він особисто наглядав за реставраційними роботами у церкві, виділяв
необхідні кошти. Пам’ятають подвір’ївчани, як в 50-х роках горіла церква. На
щастя, пожежу погасили, постраждала лише дзвіниця. З того часу кілька разів у
церкві робили ремонт.
. Під керівництвом священика отця
Іллі (Костенюка) прихожани взялися до роботи. Сьогодні церква має
вигляд такий, як колись. Зовнішня і внутрішня краса Божого храму – це вже
заслуга отця Іллі (Костенюка) – молодого, енергійного, невтомного священика, який
відроджує не тільки будівлю, а й дух віри. Ворота біля церкви вінчають купол та
хрест. Оберігають вхід до Божого храму величні ікони Преподобного Іова та
Амфілохія Почаївських. А над вівтарем дивиться на прихожан Почаївська ікона
Божої Матері.
У селі
Подвірївка далеко за селом, поміж широким полями,в урочищі
"Зерносклад",або "Шведенький виноград", на місці природного
джерела жителями села збудовано капличку та купальню в
честь ікони " Спорительниця хлібів". Ікона Божої Матері, іменована «Спорительниця хлібів», написана з
благословення старця Введенської Оптиної пустелі ієросхимонаха Амвросія. На цій іконі Божа матір зображена сидячою на
хмарах. Її руки розпростерті на благословення. Внизу – вижате поле, а на ньому
серед трав і квітів стоять і лежать снопи жита. Старець Амвросій сам вказав
день свята – 28 жовтня і назвав образ «Спорительниця хлібів», вказуючи цим, що
Пресвята Богородиця – «Помічниця людям у їхніх працях по здобуттю хліба
насущного». Для співу акафісту перед святим образом старець склав особливий
приспів: «Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою! Подай і нам, недостойним, росу
благодаті Твоєї і яви милосердя Твоє!». 28 жовтня 2013 Владика
Мелетій та 13 священників освятили це місце. Відтоді щороку
освячення води під час церковних свят проходить саме на
цьому місці. Молячись, священники і прихожани не тільки нашого села ,а й гості
із навколишніх сіл, просять Бога, щоб на цій освяченій землі
Нехай живі пам’ятають , покоління
знають
Народ, осяяний
Історичною пам’яттю, -
Нездолений. Ми
Мусимо знати і не
Забувати ціну війни і перемоги.
Війна... Страшне слово. Скільки у
ньому болю, злості, крові,
сліз, розбитих сердець,
скалічених доль, смертей й ненависті. Але водночас це відвага, мужність,
героїзм, подвиг і, врешті-решт, перемога! Яке щастя, що та, така вистраждана,
вимолена перемога у Другій світовій була за нами, що не задарма мільйони синів
України полягли у сиру землю. Вони віддали найцінніше – своє життя. Віддали
його за нас, за своїх нащадків, за мирне й чисте небо над головою, за свободу,
за Батьківщину! Все далі й далі відходять від нас події Другої світової війни.
Пройшло цілих 75 років з
того часу, як замовкли останні постріли гармат й прийшов мир – довгоочікуваний,
вистражданий, оплачений найвищою ціною, ціною крові й людських життів. Скільки б
не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, які втрати понесли
учасники Другої світової війни, якою ціною була здобута перемога над
фашистською Німеччиною .
У роки війни 440 жителів нашого села
пішли на фронт,а 204 з них навіки залишилися на полі бою. З
сім’ї Чумака Миколи загинули 5 синів – Іван,
Сергій, Микола,Георгій,Дмитро. З сім’ї Бабинчуків загинули
четверо синів - Микола, Владя,Дмитро і Олександр. Не забуваймо
героїв-воїнів села , які пішли на фронт, і не повернулись в своє рідне село.
Їхні тіла прийняла не тільки українська земля. Вони знайшли спочинок і в
Польщі, і в Німеччині, і в Росії.
Сплять солдати в степах
Під волошковим небом Європи,
А розквітлому щастю немає ні меж, ні кінця.
Біля Волги й Дніпра заросли чебрецями окопи,
Тільки в шрамах солдатських печаляться наші
серця
Д. Луценко
Історичною пам’яттю, -
Нездолений. Ми
Мусимо знати і не
Забувати ціну війни і перемоги.
Під волошковим небом Європи,
А розквітлому щастю немає ні меж, ні кінця.
Біля Волги й Дніпра заросли чебрецями окопи,
Тільки в шрамах солдатських печаляться наші серця
Д. Луценко
Подвір’ївку звільняла 4-та гвардійська повітряно – десантна дивізія під командуванням генерала Румянцева А.Д. При звільненні села загинули чотири розвідники. На території села було поховано двох радянських солдат , але згодом їх останки перевезено до братської могили смт. Кельменці. При відступі румунських і німецьких військ в кінці села були розстріляні два наших односельчанина –Круглянко Василь та Дерев’янко Микола.Криворчук Олена Іванівна врятувала радянського пораненого солдата(Воліцький Микола Захарович) і переховувала у себе в будинку .Не збереглися місця,але відомо , що в селі поховано кількох німецьких солдат.
236 учасників бойових дій повернулися з доріг війни та відбудовували народне господарство. Нещодавно до рук нам потрапила фотографія де разом зібралися ветерани біля Будинку культури,такі ще гарні ,щасливі.Та з кожним роком їх ставало все менше і менше. В минулому році біля пам’ятника загиблим воїнам-односельчанам вже не було жодного з них.Відійшов у вічність останній ветеран. Та пам’ять про них ми будемо зберігати вічно.
Давним-давно
Одкорчилась війна,
Лишила обеліски та кургани...
Під кулями ворожими сповна
За тишу заплатили ветерани.
В атаку йшли не ради нагород,
Скалічені страждали в медсанбатах...
За право жить завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам.
„Вічна слава солдату – герою і солдатові без нагород, хто загинув хоробро у бою, захищаючи рідний народ”.
Пам’ять... Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас із старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігають колишні фронтовики, і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. А ми, молоде покоління, про їхні бойові подвиги, їхнє воєнне життя можемо сьогодні дізнатися тільки з їхніх розповідей, кінофільмів, творів художньої літератури. Багато, як українських, так і митців слова всього світу присвятили свої твори темі війни. Це Андрій Малишко, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олесь Гончар, Ліна Костенко та багато інших. Роки... Скільки б їх не минуло, не зітруть у народній пам’яті світлі імена тих, хто віддав своє життя за незалежність нашої Вітчизни. Не забуваємо ми воїнів нашого села. Золотими літерами вписані їх прізвища та імена в книзі „Пам’яті”.
І живуть у пам’яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.
Їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
В. Симоненко
Одкорчилась війна,
Лишила обеліски та кургани...
Під кулями ворожими сповна
За тишу заплатили ветерани.
Скалічені страждали в медсанбатах...
За право жить завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам.
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
В. Симоненко
У
Урочище «Бартос».
Урочище «Бартос».
Немає коментарів:
Дописати коментар