Вишиванка – душа України.

День вишиванки - це не просто свято, де ви можете похвалитися своєю вишиванкою - це свято єднання. Адже долучитися до свята просто, потрібно тільки одягнути вишиванку, і не важливо, яка погода буде у цей день, дощ не завадить вам посміхатися.

Красива вишита сорочка з давніх-давен є ідентифікатором будь-якого українці, це наше ДНК нації. Її одягали як на свято так і кожен, з нею вперше знайомились зі світом, і з нею ж прощалися зі світом. Вона була і є завжди поряд. Вишиванка була і є ознакою вільного українського народу та великою частиною його культури та свідомості.

Невеличкий історичний екскурс: свято вишиванки було запроваджене не так давно, лише у 2006 році, тому багато хто не знає деталей. А починалося все дуже цікаво: ідею проведення акції «Всесвітній день вишиванки» запропонувала Леся Воронюк, на той час студентка факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Однокурсники дівчини часто приходили на пари у гарних вишитих сорочках, тож вона і запропонувала вибрати один день та вбратися у національний одяг разом.

Спочатку ідею підтримала лише частина студентів, але вже 2008 – 2009 року вона набула поширення не лише у Чернівцях, а й в інших містах. А вже 2010 року до свята долучилися і держслужбовці.

Тож сьогодні і ми з Вами поговоримо про українську вишиванку. Українську вишивку називають «молитвою без слів», а сорочка вишиванка – є головним оберегом людини. Святе покривання, яке найближче до тіла, - це, звісно, своя сорочка. В українців є такий вислів: «Народитися в сорочці» - бути щасливим у житті. Тому сорочка - це не лише частина нашого гардеробу, а певна закодована сукупність сорока божественних енергій, що творять довершену та гармонійну долю людини. Кодування сили має в собі і українська вишиванка, якій надавали величного змісту, вишиваючи сакральними узорами-письменами долю.

Одягнімо, друзі, вишиванки

Наш чарівний український стрій.

не для когось, не для забаганки,

А для себе, вірний друже мій.

Одягнімо вишиванку друже,

Як етнічний предків талісман.

Хай не буде серед нас байдуже

І один в нас буде отаман.

Одягнімо в свята і неділі

В будень, за потреби, одягнім.

І відчуєм - вороги безсилі

Зруйнувати український дім.

Одягнімо вишиванку, друже.

Хай побачить українців світ.

Молодих, відважних, дужих,

І через багато сотень літ.У бібіотеці села Подвір'ївка  до Дня вишиванки організована виставка - свято "Вишиванка – поема життя,закодована вічність в узорах"

День вишиванки. Це великий день,

Бо люди згадують сім'ю, родину.

Як шила мати та вела пісень,

Сорочку гарну вишивала сину.

Лягав собі узор на полотні,

А мати шила і думки вплітала.

Так долю вишивала день при дні,

Щоб добра доля сина не минала.

А як же вишивала рушники

І дарувала дітям на дорогу…

Щоб діти подолали всі шляхи

Й верталися до рідного порогу.

В тих вишиванках думи та пісні,

Про щастя мрії, туга за синами,

Тривога вічна, гарні дні ясні,

До Бога звернення — молитва мами.

Тож хай вона охороняє вас і всю вашу родину. Миру ,злагоди, добра вам та щастя на довгі роки! Зі святом вас!

до організації свята долучилися наші користувачі вишивальниця  Софія Бабинчук ,яка надала нам  фото своїх робіт - це і вишивки  бісером  для своїх рідних так і вишивки хрестиком . ми щоро вдячні нашій вишивальниці ,яка завжди ділиться  своїми роботами , бере активну участь у  виставках організованих у   бібліотеці.

До нашого свята також долучилися  сімї Козака Олександра та Сніжани (їх четверо) та сімя Рекуна Олександра   ,які завжди беруть участь у проведенні Дня Вишиванки.

Мені сорочку мама вишивала,
Неначе долю хрестиком вела,
Щоб лихих стежинок не шукала
І до людей привітною була.
Виконуй доню – мама говорила
Життя закони, істини прості,
Не зраджуй землю, що тебе зростила,
Не залишай нікого у біді.
(Н. Май)

Сорочку мати сину вишивала, І душу й серце в вишивку вкладала. Як пам’яті народної відлунки, На полотні з’являлись візерунки, Де кожен хрестик – то життєві миті… Мережила по білому блакиттю, Лягала ниточка до ниточки мрійливо – Дитині б долю вишити щасливу, Щоб оберегом стала для синочка Руками неньки вишита сорочка.

«Європа- це континент різних культур,релігійних та правових традицій,але, водночас, спільних цінностей.Ці цінності сприймає, а відтакі захищає Європейський Союз.Він заохочує співробітництво міжєвропейськими кордонами,сприяє єдності при збереженні розмаїття» 16 травня в Україні відзначають День Європи. Основою для появи цього свята стало підписання Декларації Роберта Шумана. Цей історичний документ був підписаний 9 травня 1950 року. Після Другої світової війни європейські лідери переконалися в тому, що співробітництво і загальні зусилля є найкращим способом забезпечення миру, стабільності і процвітання в Європі. Сьогодні Європейський Союз – це сім’я демократичних європейських країн, що спільно працюють за ради миру та процвітання. ЄС заснований на принципах верховенства закону й демократії. Країни – члени ЄС делегують частину свого суверенітету спільним інститутам влади, що представляють інтереси Союзу як єдиного цілого в питаннях, що складають загальноєвропейський інтерес. А всі рішення і процедури випливають з основних договорів, ратифікованих країнами-членами. З 2003 року третьої суботи травня в Україні відзначається День Європи відповідно до Указу Президента № 339/2003 від 19 квітня 2003 року. ). Україна є повноправною та невід’ємною частиною європейської спільноти – великої родини, об’єднаної прогресивними демократичними поглядами. Цей день – чудовий привід вкотре засвідчити прагнення України жити в мирі та злагоді, будувати своє майбутнє в колі країн об’єднаної Європи.Європа – це континент, де існує не лише багато цікавих традицій, але й спільні цінності. Європа жила і живе загальними динамічними процесами, особливо в сучасному суспільстві. Тому спільним надбанням європейської культури є культурна спадщина стародавньої Греції і Риму, італійського Відродження, італійського, французького і українського бароко. Як і спільним європейським надбанням давно вже стали твори іспанців Сервантеса і Веласкеса, австрійця Моцарта, поляка Шопена, ірландця Шоу, українців Гоголя і Довженка. Європейська культурна самобутність полягає у розмаїтті національних культур. Тобто, кожен народ свято оберігає свою мову, традиції і саме цим дбає про розвиток європейської культури в ціломуЄвропа - Батьківщина багатьох народів, мов і культур. Світова література багата видатними письменниками та поетами. Йоганн Гете, Данте Алігьєрі, Артур Конан Дойль, Жюль Верн, Віктор Гюго, Агата Крісті, Даніель Дефо та багато інших залишили нам воістину багатогранну спадщину своїх творінь. Їх творчість є найвищим злетом національної культури.Казкарі Європи подарували дітям усього світу Попелюшку та Червону Шапочку, Кота у чоботях і Снігову королеву, Дюймовочку і Карлсона. На цих творах виросло не одне покоління. За мотивами цих казок знято цілий рад художніх фільмів та мультиківНайбільшою культурною цінністю є класичні твори — це книги, перевірені часом.«Книги освічують душу,піднімають і зміцнюють людину,пробуджують у ній кращі прагнення,гострять її розум і пом’якшують серце.» Казав Вільям Теккерей,англійський письменник-сатирик.Європейські класичні твори набули загальнолюдського значення і стали основою для багатьох творів мистецтва, як вічні сюжети пошуку краси й істини, вірності і великого кохання, боротьби за незалежність. До дня Європи працівниками бібліотеки оформлено віртуальну виставку – презентацію «Шедеври європейської літератури». Запрошуємо до перегляду книжкової виставки.

                        У долонях сонця і Дністра

         Про Церкву Різдва Пресвятої Богородиці (1873 р.) в селі Подвір’ївка.

Згідно історичних оповідань, саме в ХIV – XVII на Україні почали споруджувати церкви, собори. А оскільки село Подвір’ївка належало до Хотинського повіту, то і в нас в цей час спорудили церковицю. Вона була невеличкою, дерев’яною. Найдавнішим документом, який говорить про існування церкви в селі Кишло-Замжієво (тобто, Подвір’ївка), є «Відомості про церкву Різдва Богородиці Хотинського повіту села Кишла-Замжієво за 1859 рік». В ньому можна знайти відомості про те, що церква в селі була побудована в 1803 році стараннями прихожан. Церква – дерев’яна, покрита гонтою, з кам’яною дзвіницею. Престол в церкві – один, на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Церковного начиння і облачення священників – достатньо, а книг – мало. Богослужіння проводилося на російській та молдавській мовах. При церкві на 1859 рік було 33 десятини землі (орної і для сінокосу). На землю заведено документи. Записано священика Мардарія Тимофійовича Несторовича, дяка Григорія Миколайовича Базилюка і пономаря Івана Стефановича Москаленка. Будинки у них свої, дерев’яні, на поміщицькій землі. В цьому ж документі записано, що село належить поміщиці графині Марії Миколаївні Сологубовій, яка проживає в м.Санкт-Петербург. Тут же йде мова проте, що всі жителі (чоловіків – 372, жінок – 405) – православні, інших вір немає. А в 1868 році, 22 березня  одержано дозвіл на будівництво нової, вже кам’яної церкви. Нова церква була побудована в 1873 році. Церковного начиння, облачення і книг було достатньо.  Згадується вже інший священик – Іван Миколайович Дочул. Стареньку дерев’яну церкву, видно розібрали, і довгий час на місці її престолу стояла капличка, яку десь в 60-х роках уже ХХ століття зруйнували. В 1889 – 1899 рр. за допомогою прихожан, священика і коштів поміщика Олсуф’єва в церкві було проведено ремонт. У лютому 1906 року було одержано дозвіл, підписаний губернатором Бессарабії, на перебудову церкви. Священиком був Олександр Єфимович Проценко. Як згадували старожили, про стан храму піклувалися пани – графиня Сологубова, що проживала в м. Санкт-Петербург, а згодом граф Олсуф’єв. Хазяйнував управитель – Лапацон Захаров. Він особисто наглядав за реставраційними роботами у церкві, виділяв необхідні кошти. Пам’ятають подвір’ївчани, як в 50-х роках горіла церква. На щастя, пожежу погасили, постраждала лише дзвіниця. З того часу кілька разів у церкві робили ремонт.

.  Під керівництвом священика отця Іллі (Костенюка) прихожани взялися до роботи.  Сьогодні церква має  вигляд такий, як колись. Зовнішня і внутрішня краса Божого храму – це вже заслуга отця Іллі (Костенюка) – молодого, енергійного, невтомного священика, який відроджує не тільки будівлю, а й дух віри. Ворота біля церкви вінчають купол та хрест. Оберігають вхід до Божого храму величні ікони Преподобного Іова та Амфілохія Почаївських. А над вівтарем дивиться на прихожан Почаївська ікона Божої Матері.

Нехай живі пам’ятають , покоління знають

Народ, осяяний
Історичною пам’яттю, -
Нездолений. Ми
Мусимо знати і не
Забувати ціну війни і перемоги.

Війна... Страшне слово. Скільки у ньому болю, злості, крові,

сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей й ненависті. Але водночас це відвага, мужність, героїзм, подвиг і, врешті-решт, перемога! Яке щастя, що та, така вистраждана, вимолена перемога у Другій світовій була за нами, що не задарма мільйони синів України полягли у сиру землю. Вони віддали найцінніше – своє життя. Віддали його за нас, за своїх нащадків, за мирне й чисте небо над головою, за свободу, за Батьківщину! Все далі й далі відходять від нас події Другої світової війни.

 Пройшло цілих 75 років з того часу, як замовкли останні постріли гармат й прийшов мир – довгоочікуваний, вистражданий, оплачений найвищою ціною, ціною крові й людських життів. Скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, які втрати понесли учасники Другої світової війни, якою ціною була здобута перемога над фашистською Німеччиною .

У роки війни 440 жителів нашого села пішли на фронт,а 204 з них навіки залишилися на полі бою. З сім’ї  Чумака Миколи  загинули  5 синів – Іван, Сергій, Микола,Георгій,Дмитро. З сім’ї Бабинчуків  загинули четверо  синів - Микола, Владя,Дмитро і Олександр. Не забуваймо героїв-воїнів села , які пішли на фронт, і не повернулись в своє рідне село. Їхні тіла прийняла не тільки українська земля. Вони знайшли спочинок і в Польщі, і в Німеччині, і в Росії.

Сплять солдати в степах
Під волошковим небом Європи,
А розквітлому щастю немає ні меж, ні кінця.
Біля Волги й Дніпра заросли чебрецями окопи,
Тільки в шрамах солдатських печаляться наші серця
Д. Луценко

   Подвір’ївку звільняла 4-та гвардійська  повітряно – десантна дивізія під командуванням генерала Румянцева А.Д. При звільненні села загинули чотири  розвідники. На території села  було поховано  двох радянських солдат , але згодом  їх останки  перевезено до братської могили смт. Кельменці.  При відступі румунських і німецьких військ  в кінці села були розстріляні два наших односельчанина –Круглянко Василь та Дерев’янко Микола.Криворчук Олена Іванівна врятувала  радянського пораненого солдата(Воліцький  Микола Захарович) і переховувала у себе в будинку .Не збереглися місця,але  відомо , що  в селі поховано  кількох німецьких солдат.

236  учасників бойових дій повернулися з доріг війни  та відбудовували народне господарство. Нещодавно до рук нам потрапила фотографія де разом зібралися ветерани біля Будинку культури,такі ще гарні ,щасливі.Та з кожним роком їх ставало все менше і менше. В минулому році біля пам’ятника загиблим воїнам-односельчанам вже не було жодного з них.Відійшов у вічність останній ветеран. Та пам’ять про них ми будемо зберігати вічно.

Давним-давно
Одкорчилась війна,
Лишила обеліски та кургани...
Під кулями ворожими сповна
За тишу заплатили ветерани.

В атаку йшли не ради нагород,
Скалічені страждали в медсанбатах...
За право жить завдячує народ
Полеглим і посивілим солдатам.

„Вічна слава солдату – герою і солдатові без нагород, хто загинув хоробро у бою, захищаючи рідний народ”.

Пам’ять... Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас із старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігають колишні фронтовики, і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. А ми, молоде покоління, про їхні бойові подвиги, їхнє воєнне життя можемо сьогодні дізнатися тільки з їхніх розповідей, кінофільмів, творів художньої літератури. Багато, як українських, так і митців слова всього світу присвятили свої твори темі війни. Це Андрій Малишко, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олесь Гончар, Ліна Костенко та багато інших.  Роки... Скільки б їх не минуло, не зітруть у народній пам’яті світлі імена тих, хто віддав своє життя за незалежність нашої Вітчизни. Не забуваємо ми воїнів нашого села. Золотими літерами вписані їх прізвища та імена в книзі „Пам’яті”.

І живуть у пам’яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.

Їх життя, їх помисли високі,

Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
В. Симоненко

Подвір'ївка 

 КраїнаКельменці1429

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

село Подвір'ївка

Країна         

 Україна

Область     Чернівецька область

Район/міськрада            Кельменецький район

Рада/громада      Подвір'ївська сільська рада

Код КОАТУУ           7322088401

Облікова картка            Подвір'ївка

Основні дані

Перша згадка       17 червня 1429

Населення  2310

Поштовий індекс           60134

Телефонний код  +380 3732

Географічні дані

Географічні координати        48°18′53″ пн. ш. 26°47′38″ сх. д.

Середня висота

над рівнем моря  188 м

Відстань до

обласного центру         87,2 км

Відстань до

районного центру        29,1 км

Найближча залізнична станція      Липкани

Відстань до

залізничної станції        3 км

Місцева влада

Адреса ради          60134, с. Подвір'ївка, вул. Центральна, 357а, тел. 2-07-63

Сільський голова            Чунтул Олександр Вікторович

Карта

Подвір'ївка

Подві́р'ївка (до 1946 — Кишло-Замжієво) — село на півночі Бессарабії, Кельменецького району Чернівецької області, положене на українсько-румунській етнічній межі, крайня південна точка Кельменецького району.

Розташоване на сході області у долині річки Медвежка, притоки Прута, на південний схід від Чернівців за 29 км від райцентру (автошлях Т 2613 переходить у Р63) та за 3 км від станції Липкани. Населення 2,310 осіб (2001).

У селі діє пункт контролю через державний кордон з Молдовою Подвір'ївка—Липкани.

Село межує із населеними пунктами : Липкани, Гліна, Котяла, Ларга, Медвежа, Зелена, Дрепкауць

Історичні відомості

На території села знайдено рештки поселень кам'яного періоду. На північ від села, на високому березі струмка було знайдено поселення трипільської культури.[1] В античні часи в Бессарабії жили фракійські племена Бєссі. У VI ст. до н. е. на ці терени просуваються скіфи зі сходу. У IV ст. до н. е. до Бессарабії з правого берегу Дунаю переселяються гети. У 292 до н. е. р. гети розбили війська македонського правителя Лісімаха, який намагався скорити землі на північ від Дунаю. У I ст. до н. е. Бессарабія входить до складу військового об'єднання гетського правителя Буребісти, а в наступному столітті — до держави даків Децебала. Після воєн даків з Римом у 106 р. їхню державу долучили до римської провінції Дакія. Римська імперія поглинула мову даків, однак зберегла деякі елементи звичаїв, культури, національного одягу, основною мовою стала латина. Провінція Дакія, як її описує Птолемей (ІІІ. 8), обіймала край між Тисою, Дунаєм, верхнім Дністром і Серетом. Римська окупація Дакії тривала трохи більш як півтора століття. Увесь цей час Дакія залишалася відокремленим передовим укріпленням Римської держави (від провінцїї Панонії її відділяла територія Язигів між Дунаєм і Тисою); втримувати її було дуже важко, і коли в середині III ст. з особливою силою розпочались напади на Римську державу сусідніх народів, Авреліан, для полегшення оборони, відмовився від цієї провінції. Римське і романізоване населення виведено в Тракію і Мезію, Дакію полишено (274). В цей період в межах села ймовірно розташовувався римський форпост, про що свідчать знахідки римських монет та предметів побуту. В IV-VII ст.ст. територія краю входила до Антського союзу, що існував як союз слов'янських племен (антів).

У VIII—XI століттях землі були заселені слов'янами-тиверцями, які поглинули залишки місцевого дако-скіфського населення. Впродовж Х-го — XI-го століть край був у складі Давньоруської держави, у Галицькому князівстві. Після занепаду Київської Русі протягом XII — XIV-го століть край у складі Галицько-Волинської держави. В цей час починає формуватись територіальне утворення — Шипинська земля, що охоплювала територію Північної Буковини. Шипинська земля була пограниччям західної Русі. Південніше була Берладська земля (територія, контрольована Галичем). Зв'язки Шипинської землі з Галицько-Волинської державою були перервані монголо-татарською навалою Золотої Орди. В 1345 р., коли угорські війська здолали татар і вигнали їх з правобережжя Дністра, територія відійшла до Угорщини. Протягом 1340-1365 років на південному прикордонні Шипинської землі зформувалась нова держава — Молдавське князівство. Шипинська земля у складі Молдавського князівства з 1367 року Родове ім'я Шипинська земля витіснене терміном — Буковина. Практично весь час ці землі залишались предметом запеклих суперечок та воєн. В XV–XVI ст. Молдавське князівство остаточно потрапляє під владу Османської імперії, і стає фактично її провінцією.

Заснування села датується саме серединою XIII століття. Вперше у письмових джерелах згадується 17 червня 1429 року в документі господаря Молдови Олександра Доброго. З ХVІ по XVIII ст. Буковина разом із усією Молдавією була підпорядкована туркам. Турецький султан поселив в межиріччі Дунаю и Дністра близько 30 тисяч турецьких та татарських родин для створення противаги козакам з іншого боку Дністра. Турки селилися біля кришталево чистого джерела — чишма (з тюркського — джерело). Такі турецькі джерела збереглися й досі по всій Бесарабії. Від тих часів походить назва села. На території сучасної Подвір'ївки нібито був розташований турецький гарнізон, довкола якого турки оселяли жителів сусідніх сіл, яких вони використовували як робочу силу. Турецьким загоном командував начебто якийсь Замжій. Слово кишло в перекладі з турецької мови означає поселення чи подвір'я. Аналогічного походження назви деяких інших бесарабських сіл (Оселівка — Кишло Неджімове,Удобне — Хан Кишло, Подвірне — Кишло-Салієве.[2] На околицях села збереглися турецькі могильні кургани.

З 1711 року в межах повіту утворюється Хотинська райя. Протягом тривалих проміжків часу край займався та управлявся то польськими, то російськими військами.

Молдавські господарі князі Гіки  придбали у турків значну частину земель Кельменеччини в тому числі і Кишло Замжієво. Княжна Катерина Гіка одружилася з Миколою Руссет-Розновано, сином верховного Вестіара (казначея) Молдови Іордакі (Георгія) Росетті – Рознована[en]  і отримала маєток, до якого входили Кишло Замжієво та Липкани. Родовий будинок Руссет-Розновано в Липканах зберігся до наших днів. Після російсько-турецької війни Бессарабія була звільнена від османського панування і за Бухарестським мирним договором в 1812 році була приєднана до Росії. Згодом власником стає княгиня Марія Миколаївна Руссет-Розновано(1815, Ясси — 13.03.1899, Неаполь), що була одружена з графом Львом Львоовичем Соллогуб- генерал-майором російської армії, внуком графа Яна (Івана Антоновича) Соллогуба[ru] — генерал-адьютанта польського короля Станіслава Августа, згодом генерал-майора російської армії засновника роду Соллогубових[3]. Саме вона піклувалася помістям Кишла-Замжієво та виділяла кошти на благоустрій та будівництво церкви в селі. Після одруження її доньки Катерини Львівни Соллогуб із генерал — лейтенантом графом Олександром Васильовичем Олсуф'євим[ru] помістя перейшло до Олсуф'євих. Останнім власником села був граф Олсуф'єв Юрій Олександрович[ru] — російський мистецтвознавець та реставратор, репресований та розстріляний в 1938 році.[4]. Його син Михайло Юрієвич Олсуф'єв, в 1923 р. виїхав на Далекий Схід з метою пробратися за кордон. певний час проживав в Кишло Замжієво, яке тоді було під Румунією, помер в Парижі в 1983 р,[5]. а внук — Андрій Михайлович Олсуф'єв, 1939 р.н. — відомий французький художник, архітектор та реставратор.[6]

За даними на 1859 рік у власницькому селі Кишло Замжієво Липканської волості Хотинського повіту Бессарабської губернії, мешкало 796 осіб (378 чоловічої статі та 418 — жіночої), налічувалось 130 дворових господарств, існувала православна церква[7]., — «Відомості про церкву Різдва Богородиці Хотинського повіту села Кишла-Замжієво за 1859 рік»: в 1803 році стараннями прихожан в селі була побудована дерев'яна церква, покрита гонтою, з кам'яною дзвіницею. Богослужіння проводилося на російській та молдавській мовах. При церкві на 1859 рік було 33 десятини землі (орної і для сінокосу). Записано священика Мардарія Тимофійовича Несторовича, дяка Григорія Миколайовича Базилюка і пономаря Івана Стефановича Москаленка. В цьому ж документі записано, що село належить поміщиці графині Марії Миколаївні Сологубовій, яка проживає в м. Санкт-Петербург. Тут же йде мова проте, що всі жителі (чоловіків — 372, жінок — 405) — православні, інших вір немає. В 1861 році згадується священик Ігнатій Миколайович Ватрич. В 1868 році, 22 березня одержано дозвіл на будівництво нової, вже кам'яної церкви. Нова церква була побудована в 1873 році. Згадується священик Іван Миколайович Дочул. Стареньку дерев'яну церкву розібрали і довгий час на місці її престолу стояла капличка, яку десь в 60-х роках уже ХХ століття зруйнували і було відновлено в двохтисячних. За даними 1878 року згадується священик Яків Антонович Струтинський, 1885 року — священик Єлізарій Іларіонович Симашкевич. В 1887 році поміщик граф Олександр Васильвич Олсуф'єв[ru], що проживав в м. Санкт-Петербург назначив управителя Лапацона Захарова з Росії. Станом на 1892 рік в селі проживало 584 чоловіки та 609 жінок. За даними 1895 року згадується вже інший священик — Микола Григорович Мошняга. Населення села — 623 чоловіки та 627 жінок.

Рік      Кількість дворів  Чоловіків     Жінок

1859  93       372    405

1863  96       384    384

1873  102    410    409

1883  124    497    477

1892  147    584    609

1903  233    934    890

Станом на 1886 рік у царачькому (власницьке) селі Кишло Замжієво Липканської волості, мешкало 1213 особи, налічувалось 191 дворове господарство, існувала православна церква[8]

У 1896 при церкві відкрито школу, учителем при якій був священик Микола Мошняга та псаломщик Іван Михайлович; діти вчили Закон Божий, церковний спів, вчилися читати, писати, рахувати. В 1900 році в село приїхав вчитель Ковач Володимир Петрович, який і став першим вчителем у селі. Розпочалося будівництво школи. А в 1902 році організувано хор хлопчиків та дівчаток. В 1917 році закінчила гімназію Діна Ковач, приїхала до брата в село Кишло-Замжієво, де допомагала йому вчити селянських дітей, а після румунської окупації, коли брат відмовився викладати на румунській мові, вона була призначена вчителем чотирикласної школи і вчителювала разом із своїм майбутнім чоловіком директором школи Проновичем Миколою Федоровичем. Вчителями також були брати Миколи Федоровича — Пронович Яків Федорович з дружиною Тамарою та Пронович Данило Федорович з дружиною Марією. В 1940 році, коли прийшла радянська влада, Діна Петрівна була призначена директором школи.

В 1919 році село приєднано до Королівства Румунія. Житель села О. Г. Кормуш — учасник Хотинського повстання 1919 року, пізніше — писар 1-ї кавалерійської бригади Г. І. Котовського, нагороджений орденом Червоного Прапора.[9] У 1939 році у Подвір'ївці відбувся страйк 150 сільських батраків проти орендатора Фіхмана за збільшення зарплати з 30 до 40 леїв у день. Було викликано жандармів, але селяни свого добились.

В 1940 році з ініціативи Басько Євгена було створено підпільну комсомольську організацію. 28 червня 1940 року село було звільнено від румунських окупантів. А Наказом від 4 жовтня 1940 року «Про встановлення кордонів між Українською РСР та Молдавскою РСР» село віднесено до Української РСР з кордонами по межі села.[10] Але після того, як німці пройшли через село, румунська влада повернулася. Під час другої світової війни бойових дій на території села не було, бій відбувся в лісі. Залишилися тіла кількох радянських бійців та німецьких солдат. На території села було поховано двох радянських солдат, але згодом їх останки перевезено до братської могили смт. Кельменці. На фронтах Великої Вітчизняної війни 330 мешканців села брали участь у боях проти фашистів, з них 130 нагороджені орденами та медалями, 195 не повернулися з війни. В березні 1944 року наш край був звільнений від німецько-фашистських загарбників.

Школа — семирічка знову запрацювала в селі з 1944 року. А під час війни в приміщенні школи знаходився лазарет для поранених. Директором школи була Пронович Діна Петрівна.

Половина села в 1946 році об'єдналася в колгосп ім. Молотова. Очолив його фронтовик Іван Сидорович Галяс. Друга половина села створила свій колгосп — «Країна Рад» в 1947 році. Головою став Леонід Андрійович Кормуш. Було дуже важко. Колишній бригадир рільничої бригади Желізний С. І. розповідав, що мали лише 17 пар коней, не вистачало фуражу. Вже у 1948 році з'явився перший трактор. Почали сіяти кукурудзу, цукрові буряки. Засіяли озиминою 40 гектарів. В 1950 році обидва колгоспи об'єдналися в колгосп ім. Мічуріна. Головою став Пантелей Омелянович Погоріловський. Колгосп має 2321 га землі, у тому числі орної — 1835, садів — 127 га, виноградників — 13,8 га. На фермах утримується понад 4 тис. голів худоби. Господарство має 24 трактори, 5 комбайнів, 9 автомашин, 40 електромоторів. Напрям господарства зерно-буряковий з розвинутим м'ясо-молочним тваринництвом. У колгоспі сіють пшеницю, кукурудзу, цукрові буряки. Є тут вальцьовий млин, олійниця, пасіка. За успіхи, досягнуті в розвитку сільського господарства. Збирали по 32-35 ц. зернових з гектара, 35 ц. кукурудзи і 342 ц/га цукрових буряків. У 1971 році колгосп нагороджено орденом «Знак пошани». Голова колгоспу Всеволод Іванович Гедзіра удостоєний звання «Герой соціалістичної праці», а 7 жителів села нагороджено орденом Леніна. Близько 70 колгоспників за сумлінну працю нагороджено орденами імедалями. В Подвір'ївці працюють середня школа, Будинок культури, бібліотека. Є в селі фельдшерсько-акушерський пункт, стоматологічний кабінет, профілакторій, універмаг, 5 магазинів, лазня, молочна кухня, відділення зв'язку.[11] В 50-х роках в селі було проведено перший телефон. Сільська рада, в якій він знаходився, була у будинках жителів. Першим головою сільської ради в 40-х роках став Ніщенко Юхим. В 60-х роках в селі було побудовано кафе, будинок культури. А в 1961 році відкрито 8-річну школу в приміщенні, де зараз знаходиться прикордонна застава. В 1968 році школа стала середньою. У 1969 році побудовано приміщення дитячого садочка. У 70-х роках було побудовано 3 магазини. З 1987 року заасфальтовано 8,1 км дороги в селі. В 1976 році відкрито нову школу, а біля школи — посаджено алея ялинок вчителем — фронтовиком Проновичем Борисом Миколайовичем.

Пам'ятки

Храм Різдва Пресвятої Богородиці — розпочато будівництво в 1868 році, завершено — 1873 році. про стан храму піклувалися пани — графиня Сологубова, що проживала в м. Санкт-Петербург, граф Ульсуф'єв, а також управитель Лапацон Захаров. У 1939 році дяк Кравченко не дав можливості зруйнувати храм та огорожу ризикуючи своїм життям.

Музей історії села та бойової слави

Світлиця пам'яті Раїси Вержак

Населення

У книзі «Бессарабские русины» чітко описується етнічний склад села — «местность населена бессарабскими русинами (малоросами) в которых язык исключительно малорусский»[12]

1859: 796

1886: 1 213

1930: 2 541

1989: 2 479

2007: 2 310

2011: 2 271

Відомі уродженці

В. І. Гедзіра — Герой Соціалістичної Праці, колишній голова колгоспу

Чунтул Віктор Васильович — спеціаліст в області авіаційної медицини, доктор медичних наук, полковник медичної служби,

Лаба Віктор Васильович — кандидат медичних наук, доцент інституту. Головний кардіолог Сумської області.

У 1976 році закінчив Чернівецький державний медичний інститут. У 1977–1981 рр. працював головним лікарем Терешківської дільничної лікарні Сумського району, у 1981–1984 рр. – лікарем-ревматологом Сумської обласної лікарні, 1986–1996 рр. – головним лікарем Сумського обласного кардіологічного диспансеру. Кандидатську дисертацію захистив у 1993 році. З 1996 року – доцент кафедри внутрішньої медицини СумДУ. Має вищу категорію з кардіології. Автор 61 наукової публікації, 1 навчального посібника з грифом МОЗ України та 3 навчальних посібників з грифом МОН України.Юхим Гусар.

Лаба Володимир Іванович — доктор хімічних наук (інститут органічної хімії ім. М. Д. Зелінського,

Бичковський Микола Іванович — кандидат хімічних наук,

Беленчук Віктор Іванович — кандидат ветеринарних наук інституту економіки та планування сільського господарства,

Білоножко В'ячеслав Іванович — інженер проектного інституту по проектуванню та транспортуванню газу, м. Київ,

Круглянко Людмила Миколаївна — головний лікар Добротвірської міської лікарні, лікар вищої категорії,

Задорожняк Тетяна Олександрівна — лікар вищої категорії, районний отоларинголог,

Вержак Раїса Борисівна — методист обласного інституту післядипломної педагогічної освіти,

Паскар Олександр Іванович — начальник обласного управління Державного Казначейства, м. Чернівці,

Гажос Олександр Вікторович — перший заступник голови — начальник Управління міліції ДПА в Хмельницький області. Полковник податкової міліції,

Бабинчук Віктор Борисович — начальник управління агропромислового розвитку Кельменецької РДА,

Крайній Іван Васильович — зав. хірургічним відділенням Кельменецької ЦРЛ,

Круглянко Марія Павлівна — депутат Верховної Ради УРСР 8-9-го скликання.

Бабинчук Андрій Вікторович — чемпіон України з пауерліфтингу. КМС (I.P.F.). Чемпіон Європи з пауерліфтингу (жим лежачи). МСМК (V.P.O.), абсолютний чемпіон кубка Таврики,

Рекун Віктор Володимирович — майстер спорту з пауерліфтингу, багаторазовий рекордсмен області, призер України з пауерліфтингу (I.P.F.),

Чебан Наталія Василівна — майстер спорту з велосипедного спорту, голова товариства «КОЛОС», м. Кіцмань,

Чумак Андрій Миколайович — МСМК з пауерліфтингу, чемпіон світу з пауерліфтингу

Географічна характеристика

Поверхня в основному — лесова полого-хвиляста рівнина, розчленована ярами, балками. Лежить у межах Західно-Української лісостепової фізико — географічної провінції.[13]

Клімат

Клімат помірно континентальний. Середня температура січня — мінус 4,0°С, липня — плюс 19,2°С. Період з температурою понад плюс 10°С становить 165 днів. Кількість опадів близько 550 мм на рік, переважно в теплий період року, максимальна кількість у червні–липні. Висота снігового покриву 17 см. Сніговий покрив нестійкий. Міститься у вологій, помірно теплій агрокліматичній зоні.

Спортивне життя

В селі є власна футбольна команда та секція пауерліфтингу організатором якої у 1998 був майстер спорту з пауерліфтингу Віктор Володимирович Рекун. Він відкрив спортивний зал для силових тренувань. Тоді учень школи Чумак Андрій почав заняття у залі, а сьогодні він є чемпіоном світу з пауерліфтингу, майстром спорту по VPO (PRO). Гордість школи — вчитель математики Бабинчук Андрій Вікторович — тренер-викладач спортивного клубу «Айрон мен» (філіал Бабинської ДЮСШ), рекордсмен Європи з жиму лежачи за версією VPO, багаторазовий призера і чемпіон України з пауерліфтингу (жим лежачи) за версією IPF. Його вихованці є рекордсменами області серед юнаків (Глушко Роман, Чебанік Олександр), а учень 9 класу Глушко Роман — чемпіоном України з пауерліфтингу серед учнів ДЮСШ. В школі діють секція легкої атлетики та баскетболу. Шкільні команди регулярно здобувають призові місця на районних та обласних змаганнях. У 2012 році започатковано проведення турніру з баскетболу в честь вчителя фізичної культури — ветерана педагогічної ниви, колишнього директора школи Кушнірюка О. А.

Соціальна сфера

школа,

дитячий садок,

Народний Дім (будинок культури),

бібліотека,

відділення зв'язку, ощадкаса

прикордонний загін 2195,

амбулаторія сімейної медицини.[14]

Примітки

1.      ↑ [1] «АРХЕОЛОГІЧНІ ПАМ'ЯТКИ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НА ТЕРЕНІ УКРАЇНИ» 8, с. 139.

2.      ↑ «Бессарабия. Географический, исторический, статистический, экономический, этнографический, литературный и справочный сборник» / Под ред. П. А. Крушевана. — Москва, 1903. 

3.      ↑ [2] «ЛИШИН КОНСТАНТИН АНДРЕЕВИЧ»

4.      ↑ «Из недавнего прошлого одной усадьбы» / Олсуф'єв Ю. О. — Москва, 2009

5.      ↑ «Пять веков Раевских» / Раевский С. П. — Москва. 2005, р. 7, с. 124

6.      ↑ «Ол­суфь­е­вы в эмиг­ра­ции» / Та­ла­лай М. Г. СПб., 1999. Вып. 10

7.      ↑ Бессарабская область. Список населенных мест по сведениям 1859 года. Санкт-Петербург, 1861 (рос.), (код 950)

8.      ↑ «Бессарабия. Историческое описание» / Батюшков П. И. — С.-Петербург, 1892. 

9.      ↑ «Хотин у дев'ятнадцятому» / Комарницький С. I. — Чернівці, 2011. 

10.  ↑ [3] «Встановлення кордонів УРСР у 1940-му році»

11.  ↑ [4] «Історія міст і сіл Української РСР»

12.  ↑ «Бессарабские русины» / Несторовский П. А. — Варшава, 1905.

13.  ↑ «Географічної енциклопедія України» / Київ: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1989—1993. 

14.  ↑ [5] «Державні установи села Подвір'ївка»