У ніч купальську, тиху
Запалимо вогонь
Щоби біда і лихо
Стояли осторонь
Добро, що є навколо,
Єднається в цей час,
Хай сила зла ніколи
Не опанує нас!
Бажаємо здоров’я
І дітям, і старим,
Щоб лиш добро збувалось
І вдача посміхалась,
Мов сонцем золотим

 7 липня ми святкуємо Різдво Івана Предтечі і Хрестителя Господнього. А ще — свято Купала. Важко навіть уявити, скільки сотень років воно існує. Це найколоритніше та найцікавіше свято, яким закінчується літній сонячний цикл календарних дохристиянських свят. За народним звичаєм, цього дня молодь зі співами й жартами прямує до води, розкладає вогнища й танцює навколо них. Багато таємниць обіцяє розкрити ніч на Івана Купала. Святкування, як правило, починалося ввечері, напередодні Купала. Наші пращури вірили, що в ніч Купала літо одружується з зимою. Тому молодь збиралась біля озера чи річки і робила опудала Купала — уособлення літа і Марени — зими. Пізніше ці опудала топили в річці. Таким чином їх шлюб благословляла вода. Наші предки в цей день вибирали собі пару та вірили, що спільне життя буде довгим та щасливим. Також вірили, що цього дня вогонь має чарівну силу. Тому хлопці розкладали велике купальське во­гнище. Перестрибували через нього парами. Так перевіряли силу кохання молодої пари. Якщо в стрибку хлопець і дівчина не розривали рук, то їхня любов справжня і вони завжди будуть разом.

Цікаво знати, що в ніч на Купала дерева переходять із місця на місце й шумом гілля розмовляють між собою. Щоб їх зрозуміти, потрібно знайти цвіт папороті. За легендою вона квітне лише раз на рік. І шукати квітку потрібно самому опівночі. Цвіт папороті також дає вміння бачити заховані скарби. Проте щастя він може принести тільки тій людині, яка його знайшла. На Купала дівчата також ворожили. Кожна дівчина плела собі вінок, потім кидала його на воду. Як­що вінок пливе добре, дівчина скоро вийде заміж, якщо крутиться на місці — не вийде заміж взагалі. Коли ж вінок відпливе й пристане до якогось берега, звідти дівчині слід чекати милого.

Народні повір’я, традиції і обряди це відгуки давнини, відгомін наших предків, це те, що нерозривно нас пов’язує з минулим. Вони є живильним бальзамом для нашої душі та цілющою, потужною енергією, яка заряджає нас для майбутнього життя. Можливо, і нам слід дотримуватися обрядів та звичаїв наших пращурів, щоб хоч раз на рік зануритися в містичну ніч, яку так любили наші предки.

Квітка папороті (Легенда)

Була у лісничого Корнія донька Любава. Дуже вона любила природу, уміла слухати і розуміти життя зеленого дивосвіту. І було у неї найулюбленіше місце у лісі — струмок і верба біля нього. Дуже любила Любава вербиченьку. Але одного разу, гуляючи у лісі, натрапила вона на захований у чагарнику склеп. З цікавості зайшла вона до нього і побачила там стару жінку зі спутаним сивим волоссям і у брудному одязі. Запропонувала вона жінці допомогу, хоч і зрозуміла, що це лиха відьма, про яку вона чула у селі.
Але стара вигнала її, порадивши піти і попрощатися з вербою, бо вона гине. Прибігла Любава до вербиченьки і побачила, що пересох струмочок і в'яне верба. Заплакала вона з горя, а вербиченька їй прошепотіла: «Звернись до Папороті — матінки; лісової, вона допоможе». Почувши це, схопилась; на ноги Любава і побігла шукати папороть.
Дуже втомившись, знайшла вона папороть, геть знесилена заснула біля неї. І приснилась Любаві красива жінка, яка розповіла їй про те, що раз на рік, на Івана Купала вона дарує людям чарівну, але непримітну квітку. Саме ця квітка допоможе Любаві повернути воду у струмок і життя вербиці. Прокинувшись, Любава повернулась до вербиченьки і розповіла їй про зустріч з Папороттю.
А коли прийшло свято Івана Купала, Любава знайшла квітку папороті, принесла до струмка і закопала біля нього. І повернулася вода у струмок, і ожила вербиченька. Так урятувала свій маленький і улюблений світ добра щира дівчина: Любава.