« І вічно сурмитиме недосівана пісня».
(До 100 річчя від дня народження Григорія Тютюнника)
«Григорій Тютюнник за вродженим
прізвищем – Буденний, але яке свято –
читати його прозу! Бо то – поезія,
то – сама Україна»
Г. Білоус
«Григорій Тютюнник був людиною великої щедрості, душевної чистоти, закоханості в життя і людей, і всі ці якості органічно ввійшли – та й не могли не ввійти – в плоть і кров його книжки»
(Олесь Гончар)
«Він мав талант людяності, і вроджений, і вистражданий» (Григір Тютюнник)
Мальовнича вишнева Полтавщина щедро багата на таланти. Саме тут, в селі Шилівка на Зіньківщині, народився 23 квітня 1920 року майбутній поет, письменник, вчитель Григорій Михайлович Тютюнник. Правда мати Івга Федотівна називала його Єгором, а записаний він був Григорієм. У своїх спогадах менший брат по батькові Григір про цю подію розповідав так: «Дід Федот (Буденний) на радощах, що народився внук, вдома хильнув чарчину і пішов до сільради, але по дорозі не зміг проминути Гузійку, яка мала вдома завжди «монопольку»… Скільки випив дід у славнозвісної на всю округу Гузійки – невідомо. Після цього він продовжив плентатись туди, куди його послали дружина і дочка, йшов і вже не тямив нічого, але коли прийшов, то забув як треба записати ім’я. Довго пригадував, а потім сказав секретареві: Пиши Грицько».
Так було узаконене його ім’я, але мати не могла звикнути до нього. І Григорій, знаючи несприйняття матерею цього імені, підписувався у листах «Ваш син Горя».
Дитячі роки Григорія пройшли у дідовій оселі (батько з сім’єю не жив). Григорій ріс жвавий і допитливий. Його бабуся не раз говорила: «То така дитина, що ні припнути, ні прив’язати». На річечці Ташань і промайнули його дитячі роки.
У школу письменник пішов у шість років. Наука давалася легко і навчався він добре. Після закінчення у 1938році Зіньківської середньої школи Григорій Тютюнник вступає на літературний факультет Харківського державного університету. Разом з ним навчалися Дмитро Білоус та Олесь Гончар. Восени 1941 року добровольцем іде на фронт.
Суворі випробовування випали на долю майбутнього письменника. Дві втечі з полону, перебування в партизанському загоні «За Батьківщину», що діяв на території Чехословаччини, два тяжких поранення. Останнє з них - під час прориву через ворожий фронт – виявилося особливо небезпечним: мало не до самого серця увійшов у груди уламок ворожого заліза, мучив потім усе життя і врешті-решт став причиною його ранньої смерті. Його навчання, учителювання і напружена творча праця – то справжній подвиг життєво-трудової мужності.
Писати Григорій почав рано, ще в шкільному віці, друкувався в районній газеті, а перші журнальні публікації припадають на початок навчання в університеті. Олесь Гончар, який знав Григорія Тютюнника ще відтоді, як разом навчалися в університеті, тепло й проникливо розповідав про свого друга: «В університеті ми називали його просто: Гриць. Для нас він був передусім поет. І не лише своїми віршами… навіть його «чайльд-гарольдівська» нахмуреність, що мимоволі викликала усмішку, та розвихрений циганський чуб, що він його деколи грізно напускав аж на очі не могли приховати від нас справжнього Гриця з його ніжною, мрійливою, довірливо-чистою душею». Григорій по-справжньому віддався поезії в роки війни. У його фронтових віршах і біль, і розпач, і трагедія загибелі бойових товаришів, і життєствердна віра в перемогу.
Я скільки раз у смертному бою
Проніс як прапор молодість свою.
Я ран своїх в походах не лічив,
Я землю власним потом омочив:
Я знав: мій шлях лежить через вогні,
І тим шляхом пробитися мені,
Тому й пробивсь крізь тучу грозову.
Я єсмь. Я сильний. Я живу.
Першою опублікованою книжкою була збірка оповідань «Зорані межі» (1956), потім повість «Хмарка сонця не заступить» (1956), роман «Буг шумить» (1965). Але самим визначним твором став роман «Вир». У ньому автор хотів показати українське село напередодні війни — у першій книзі, у другій — під час війни, в третій — повоєнне життя. Перша книга роману була опублікована в журналі «Жовтень» у 1959 році, окремим виданням (1960р.) вийшла одночасно в Києві, Москві, Празі. Невдовзі було написано другу книгу. Коли рукопис був уже у видавництві, письменник раптом просить не друкувати його — він підготував інший варіант. Г. Тютюнник наполегливо переробляв книгу і радів, що виходило краще. Але не встиг надіслати доопрацьований рукопис редактору — перешкодила смерть.
Він непосильно працював і днями, і ночами, немов відчував, що довго жити не буде. Автор збирався створити епопею у 3-х або 4-х частинах. На жаль, встиг закінчити лише дві.
Любов до всього українського поєднала і вела по життєвому шляху дві непересічні особистості – Григорія Тютюнника і його дружину – Олену Федотівну Черненко, яка була йому вірним другом, берегинею його пам’яті та популяризатором творів. Ось якими віршованими рядками звертався до своєї дружини Григорій Тютюнник:
Олено!...Я люблю тебе,
Як літнє небо голубе!
Як над степами шум вітрів.
Я на попіл би згорів,
щоб тільки бачить синь очей
в імлі у шелесті ночей,
щоб ти голубила мене,
як вечір квітами дихне,
щоб ти була така мені,
як степ у рідній стороні.
Замріяна, як синій дим,
і чиста, як глибінь води,
і щоб душа твоя ясна
була, як напнута струна…. Ось як згадує про свого чоловіка Олена Федотівна: «В 1949 році ми познайомилися. В березні одружилися, а з квітня цього ж року почали боротьбу за його життя. Став рухатися осколок по краю легені і підривав могутнє здоров’я Григорія. Операція, ще одна, і ще. Аж доки в 1953 році вийняв осколок М. Амосов. В 1961 році, 24 серпня, ми переїхали до Львова, а 29 серпня Григорій обрав собі вічну квартиру. Збирався в Шилівку, дуже хотів зустрітись з Григором». Вірною пам’яті Григорія Михайловича дружина залишалася все життя. Саме завдяки О.Черненко були підготовлені до друку неопубліковані твори митця. Нею написані дві книжки-спогади про братів Григорія та Григора Тютюнників «Не зміліє пам’яті криниця» (К.: Ярославів Вал, 2001) та «Зі скарбниці пам’яті» (Черкаси,2008).
Григорій Тютюнник трепетно і ніжно любив свою матір, можливо, ще й тому, що зростав без батька. Своїй мамі він присвятив цикл поезій:
Ти мене чекаєш вже давно,
Страднице моя, старенька мати.
Б’ють вітри тривогою в вікно,
Не дають тобі спокійно спати.
Не сумуй, не клич собі жалю.
Все ж повинна ти мене діждатись.
Бо я так тебе люблю, люблю,
Страднице моя, старенька мати.
Тісні братерські відносини поєднували братів Григорія і Григора. Старший брат був для меншого порадником і помічником як в життєвих питаннях, так і в творчій діяльності. Брати часто сперечалися. Пізніше Григір казав: «Інакше, я не був би братом свого брата. Скільки їх живе на світі – братів, що не сперечаються й не страждають від тих суперечок, бо глухі до всього на світі й один до одного, як амеби…».
Григір Тютюнник згадував про брата: «…народні пісні Григорій глибоко шанував, знав їх безліч і сам умів гарно співати, маючи густий приємний баритон. Наша народна пісня, - казав, - як роман. Навіть побудову має епічну. І жодної легковажної». І не раз співали брати на шилівському мосту українські народні пісні. Навіть перед днем відходу в потойбіччя він співав. 28 серпня 1961 року у редакції журналу «Жовтень» стихійно виник імпровізований турнір знавців української пісні. У змаганні з Петром Інгульським Григорій Тютюнник переміг, бо не тільки знав і пам’ятав силу-силенну пісень, але ще й блискуче виконував їх. А 29 серпня його не стало. Ніхто не чекав цього. Поховали його у Львові на Личаківському кладовищі.
Григорій Тютюнник прожив неповних 42 роки і, по суті, лише підходив до вершин творчої зрілості. Встиг сказати багато, але сказав би ще більше, якби не жорсткі рамки тоталітарного режиму. Його любов до українського села здавалася аж надто палкою і тому підозрілою. Йому закидали патріархальну обмеженість, невміння бачити «радісні перспективи колгоспного ладу».
Він любив Україну, малу Батьківщину, свій народ і рідну мову. Письменник так говорив своєму меншому брату, коли перечитував його перші твори, написані російською мовою: «Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував скільки часу».
І хочеться закінчити наш захід словами Григора Тютюнника, молодшого з братів Тютюнників: «Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».
Вир
Вир : роман / Г.М.Тютюнник. – К.: Радянська школа, 1990. – 512с.
Головна тема творчості письменника – це село і його люди. Особливо найбільше це проявилося у романі «Вир». З перших його рядків відчувається ніжна любов автора до українського села, до його природи, до народу, що зберігає віковічні традиції, пісні, перекази…
Багато незгод зазнали хлібороби у вирі «штучної класової боротьби». Ледве отямилося село від тих нелюдських експериментів, як потрапило у новий вир – вир війни. І тут проявилась велич народу, змученого, зболеного, приниженого, але – не переможеного…
Герої роману – то односельці письменника, а у вдачі Тимка Вихора до певної міри пізнається сам автор. Та й сама назва твору містка і символічна, вона ніби синонім життя з його злетами і падіннями.
Роман «Вир» - це книга життя Григорія Тютюнника. За цей роман письменника уже посмертно було удостоєно Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка.
Роман Григорія Тютюнника «Вир»
посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського
письменства. Його поява стала справжньою подією в літературному житті,
засвідчила поступове, але неухильне одужання і відродження національної
словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського
фізичного та ідеологічного терору.
Г. Тютюнникові вдалося створити широке епічне полотно, густо населене
різноманітними персонажами, в межах якого порушувались як гостро-актуальні, так
і вічні проблеми людського буття. Автор відмовився від утверджуваної
десятиліттями практики схематизованого, одноплощинного зображення людини,
натомість представив своїх героїв насамперед індивідуально неповторними
особистостями.
Художньо-документальний роман білоруської письменниці
Світлани Алексієвич, Нобелівської лауреатки 2015 року, говорить голосами
"маленьких людей" про катастрофу, що зруйнувала мільйони життів,
перевернула світогляд цілого покоління, а заразом відхилила залізну завісу й
підважила непорушну, здавалося, конструкцію радянської держави. Роман створено
на основі розлогих інтерв'ю з очевидцями та потерпілими від Чорнобильської
трагедії: ліквідаторами та їхніми близькими, вимушеними переселенцями з
уражених радіацією регіонів та самоселами "зони", посадовцями, від
рішень яких залежали долі десятків тисяч людей, та дітьми, котрі знали, що
народилися вже приреченими. Переклад на українську
та післямова Оксани Забужко.
В романі В. Яворівського «Марія з полином у
кінці століття» катастрофа розкривається переважно через долю родини
Мировичів, батьківська оселя якої була в селі Городища, розташованого за 20
км. від атомної станції. Яворівському йшлося про те, що розкрити правду про
справжні наміри й шляхи імперії до дешевого збагачення, нехтування Москвою
долями України й українців, адже нікому не спадало на думку розташовувати
«мирний» атом під стінами білокамінної.
